Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

У нас не було ні найменшого уявлення про війну, травень, міський віденський травень плескався у маленьких горнятах зі срібною крайкою, у яких подавали «золоту каву», кружляв над кришкою, над вузенькими, густо наповненими шоколадними паличками, над тістечками з рожевим і зеленим кремом, які скидалися на якісь дивні їстівні коштовності, і просто в розпал травня радник Зорґзам зауважив: «Ніякої війни не буде, панове», — нині полковник Штельмахер одірвав неуважний погляд від своїх паперів, він навіть не розгледів мого обличчя, помітив тільки однострій, китицю, шаблю — досить, щоб ще раз кинути «Привіт!», а тоді відразу:

— Сідай, я на хвилину!

Нарешті він уважно глянув на мене.

— А вигляд у тебе нівроку! — І далі: — Не пізнав тебе! У цивільному ти геть нагадуєш якогось м’якодуха, — а втім він вимовив це не тим звучним, глибоким голосом, який я знав багато років, та й жарт його здався силуваним. Зроду не злітало зі Штельмахерових уст легковажне слово. Воно неминуче заплуталося б у нетрях блискучих чорних вусів і зникло без сліду.

Я хутко виклав свою справу. Своєю чергою, я спробував пояснити, чому хочу перевестися у 35-й полк.

— Якщо ти його тільки знайдеш, — сказав Штельмахер. — Кепські новини! Два полки майже знищені. Ми страшенно відступаємо. Наші пани обер-ідіоти добряче нас уробили. Але гаразд! Іди спробуй знайти його, свій 35-й! І купи собі дві зірочки. Тебе вивищено до лейтенанта. Прощавай! Вільно!

Він простягнув мені руку через стіл. Його яскраві очі майже без повік, дивлячись на які, годі було подумати, що їх коли-небудь візьме сон, дрімота, втома, дивилися на мене здалеку, по-чужому, наче з-поза товстого скла, проте не просто сумно, а вкрай сумно, себто безнадійно. Він спробував посміхнутися. Його велика вставна щелепа спалахнула сліпучою білизною під його сарацинськими вусами. «Пришли мені листівку, гаразд?», — сказав він і схилився над паперами.

Священики у ті дні працювали так швидко, як пекарі, зброярі, дирекції залізниць, фабриканти, які виготовляли картузи, і шевці, які шили однострої. Ми хотіли побратися в церкві Дьоблінга, ще живий був чоловік, який хрестив у ній мою наречену, і мій тесть був сентиментальний, як більшість армійських постачальників. Мій дарунок Елізабет був, власне, дарунком від моєї матусі. Я геть не подумав, що весільні подарунки — річ цілком необхідна. Коли я прийшов обідати, — про клюцки я вже забув, — моя матуся сиділа за столом. Я, як звичайно, поцілував їй руку, а вона поцілувала мене в чоло. Служникові я загадав купити мені в крамниці Урбана на Тухлаубені темно-зелені петлиці і лейтенантські зірки.

— Тебе переводять? — запитала мене мама.

— Так, матусю, у 35-й.

— А де він стоїть?

— У східній Галичині.

— Ти завтра їдеш?

— Післязавтра.

— Отож завтра вінчання.

— Так, мамо!

У нашому будинку повелося хвалити страви під час їжі, навіть якщо вони були несмачні, і ні про що інше не говорити. І похвали не мали звучати банально, а радше несподівано й мудровано. Так я мовив, наприклад, що м’ясо нагадує мені одну цілком конкретну страву, що я їв років шість-вісім тому, так само у вівторок, і до неї, як і того разу, подали кріп, перемішаний з вареною яловичиною.

Коли принесли клюцки зі сливами, я вдав, що занімів:

— Будь ласка, щоб були точнісінько такі, коли я повернуся, — наказав я Жакові.

— Як скажете, молодий паничу, — сказав старий.

Моя мати встала ще до кави, — вчинок незвичайний. Вона принесла зі свого кабінету два темно-червоні сап’янові футляри, які я часто бачив і якими милувався, проте не наважувався спитати, що ж у них зберігається. Хоча я завжди любив сунути кудись свого носа, але водночас тішився, усвідомлюючи, що поряд зі мною існують дві незбагненні таємниці. Тепер, нарешті, мені мали їх відкрити. У меншому футлярі лежав портрет на поливі мого батька у вузьких золотих рамцях.

Його великі вуса, чорні, полум’яні, майже фанатичні очі, пишна краватка, яка надималася рясними охайними брижами навколо надміру високого сторчового коміра, робили його якимось чужим. Певно, такий вигляд він мав до мого народження. Таким він лишався для матусі — живим, коханим і близьким. Я — блакитноокий білявець, мої очі завжди були радше скептичними, сумними, мудрими, та аж ніяк не вірними і фанатичними. Але мама сказала: «Ти точнісінько такий, як і він, візьми цей портрет з собою!» Я подякував і взяв його! Моя мати була мудра, прониклива жінка. Але тепер стало ясно, що вона ніколи насправді не придивлялася до мене. Звісно, вона могла щиро мене любити. Вона любила сина свого чоловіка, а не свою дитину. Вона була жінкою. Я був спадкоємцем її коханця, плодом його поясниці, що народився випадком долі.