Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

— Мені не можна гаяти часу, — випалив я.

І рушив до батька моєї коханої Елізабет.

Батько моєї коханої Елізабет був тоді добре знаним, ба навіть знаменитим капелюшником. Із звичайнісінького цісарського радника він зробився незвичайним угорським бароном. Саме примхливі звичаї старої монархії вимагали часом, щоб комерційні радники австрійської провінції робились угорськими баронами.

Як на мого майбутнього тестя, то війна нагодилася вчасно. Він був надто старий, аби йти до війська, і досить молодий, аби з поважного фабриканта, що шив капелюхи, перетворитися на меткого виробника солдатських картузів, які дають куди більший прибуток і витрат вимагають куди менших, аніж циліндри.

Я зайшов до нього опівдні, на ратуші якраз вибило дванадцяту годину, а він щойно повернувся з одного вдалого візиту до міністерства оборони. Він добився замовлення на півмільйона солдатських картузів. Таким чином, як признався мені тесть, він, старий, немічний чоловік, хотів іще послужити вітчизні. При тому тесть обома руками чесав свої сріблясто-сиві бакенбарди, немов прагнув погладити водночас обидва цісарства, Цислейтанію і Транслейтанію. Він був рославий, дужий і вайлуватий. Тесть нагадував мені вантажника, який узяв на себе клопіт доставити півмільйона картузів, проте той тягар радше тішив його, аніж обтяжував.

— Ради Бога, вступайте! — мовив він радісним голосом. — Але думаю, що мою доньку ви втратите.

Тієї миті я відчув, що не можу попросити в нього руку його доньки. І з тією необачністю, з якою всупереч всьому намагаєшся зробити неможливе можливим, з поспіхом, до якого мене змушувала щоразу ближча смерть, із силою, яка квапила мене насолоджуватися залишками свого швидкоплинного життя, я нечемно і нетерпляче гукнув капелюшнику:

— Я повинен негайно побачитися з вашою донькою.

— Юний друже, — відказав він, — я знаю, ви хочете попросити в мене її руку. Я знаю, що Елізабет вам не відмовить. А поки що візьміть мою і вважайте себе за мого сина.

З тими словами він простягнув свою широку, трохи вологу, білу, аж бліду, руку. Я потиснув її, і мені здалося, ніби я вліз у кавалок тіста. Рука та була безживна й холодна. Вона миттю зробила слово «син» брехнею, вона навіть цілком його спростувала.

Прийшла Елізабет, і капелюшник усе сказав їй за мене: «Пан Тротта йде на війну, — мовив мій тесть, так наче хотів сказати: «Він їде відпочивати на Рив’єру», — а перед тим хоче на тобі оженитися». Фабрикант говорив таким тоном, яким годину тому в міністерстві оборони міг розмовляти про солдатські кашкети з референтом з питань уніформи. Проте тут була Елізабет, тут була її посмішка, що осявала мене, усе її єство променилося, виблискуючи вічним, щоразу новим срібним щастям, що, безгучне, немов видзвонювало.

Ми обійнялися. Ми вперше поцілувалися, палко, майже безсоромно, незважаючи на пильні батькові очі; навпаки, ми з чарівливою зухвалістю усвідомлювали, що вже маємо свідка свого потаємного зв’язку. Я віддав себе на поталу. В мене не було часу. За моїми плечима вже стояла смерть. Я був уже його сином, більше того, сином капелюшника. Мені треба було в мій 21-й, на вулицю Шляхову. Я поквапився вийти з обіймів просто до війська; від кохання до загибелі. І те, і те щемом озивалося в серці. Я гукнув візника і поїхав до казарми…

Там я зустрів кількох друзів і приятелів. Дехто з них, як і я, прийшли просто з обіймів.

Вони прийшли просто з обіймів, і їм здавалося, ніби вони вже виконали найважливіші військові обов’язки. Всі заручилися. Кожен мав дівчину, яка мала стати його дружиною, навіть якщо це була не рівня, а якась випадкова знайома з тих, які в ті часи частенько невідомо чому прибивалися до нашого брата, полишивши якийсь закутень: до пари нічним метеликам впурхнувши літньої ночі крізь відкрите вікно, вони блискавично падали на стіл і ліжко, легковажні, щирі, оксамитові дарунки великодушної короткої ночі. Кожен із нас був певний: якщо запанує мир, ми всі повстанемо проти законного шлюбу. Лише спадкоємцям престолу випадало у той час законно ставати під вінець. Наші батьки часто вже в тридцять перетворювалися на статечних голів сімейства, в яких дітей було як макового цвіту. Проте в нас, поколінні, приреченому на війну вже з народження, інстинкт розмноження, допевне, погас. Нам аж ніяк не хотілося себе продовжити. Смерть схрестила свої кощаві руки не лише над келихами, з яких ми пили, а й над нічними ліжками, на яких ми спали з жінками. І саме тому наші тодішні жінки були випадковими. Для нас навіть не надто важила хіть, яка дарувала нам утіху.