Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Коли ми прийшли — добиралися ми, німі і пригнічені, півгодини, — великі, іржаво-бурі двійчасті ворота були вже зачинені, господар загасив навіть ліхтар перед дверима. Довелося нам постукати, і на стукіт вийшов слуга Онуфрій і впустив нас. Я знав шинок Ядловкера, бо вже кілька разів бував тут, тож мав уявлення про повсякденну метушню, що в ньому звичайно панувала, про той особливий гармидер, що його спричиняли люди, несподівано залишені без батьківщини, зневірені, всі ті, хто, власне, не має нинішнього дня, хто опинився на дорозі з минулого в майбутнє, з рідного минулого в напрочуд непевне майбутнє, ті, хто нагадує пасажирів корабля тієї миті, коли всі полишили тверду землю і, перейшовши хисткий місток, ступили на чуже судно.

Але сьогодні в шинку панувала тиша. Годі й казати, тиша якась незвична, навіть Каптурак, найзапопадливіший і найревніший з агентів, який призвичаївся за своєю нестримною професійною балакучістю ховати все, що мав ховати з огляду на свій фах і вдачу, сьогодні сидів мовчки в кутку на лавці, маленький, менший, аніж звичайно, і через те вдвічі непомітніший, немов власна мовчазна тінь. Лише позавчора він переправляв через кордон валку дезертирів, або, як кажуть професійним жаргоном, «вантаж», а нині на всіх стінах висить цісарський маніфест, почалася війна, навіть всесильна корабельна агентура тепер безвладна, потужний грім світової історії змусив замовкнути малого заклопотаного Каптурака, а її раптова блискавка обернула його на тінь. Байдуже і нерушно сиділи дезертири, Каптуракові жертви, перед напівпорожніми склянками. Раніше, коли я заходив у шинок Ядловкера, то з незвичайною втіхою легковажного юнака, що вбачає у нерозважливій поведінці інших людей, навіть цілком чужих, легітимне потвердження своєї власної безсоромності, зауважував безтурботність тих, хто щойно залишився без батьківщини, і, спорожняючи склянку за склянкою, щоразу замовляв ще одну. Шинкар Ядловкер і сам сидів за стійкою ніби провісник лиха, не так віщуючи лихо, як несучи його в собі; здавалося, він не має ані найменшого бажання наливати комусь чергову склянку, навіть коли його проситимуть. Хіба це все має сенс? Завтра, післязавтра сюди можуть наскочити росіяни. Бідолашний Ядловкер, ще тиждень тому він вражав своєю врочистістю, а завдяки сріблястій бороді скидався на якогось бургомістра над шинкарями, на бургомістра, яким опікувались і якого берегла місцева поліція, водночас виявляючи йому почесну недовіру, а тепер він був схожий на людину, що мала пустити в непам’ять усе своє минуле; здавалося, перед нами жертва історії. А товсту біляву касирку біля нього історія немов на коротку мить звільнила з роботи. Все особисте раптом постало у світлі суспільного. Воно репрезентувало суспільне, заміняючи і символізуючи останнє. Тому наше прощання було таким хапливим і таким коротким. Ми випили по склянці меду, мовчки запиваючи ним солоний гороховий суп.

— Я в Сараєво не поїду, — мовив несподівано мій кузен Бранко. — Я з’явлюся зі своїм другом Манесом у Золочеві.

— Браво! — не стримався я, знаючи при цьому, що залюбки зробив би те саме, що і мій кузен.

Проте тієї ж миті я подумав про Елізабет.

Я думав про Елізабет. Відколи я побачив цісарський маніфест, в голові мені стояли дві думки: про смерть і про Елізабет. Я й досі не знаю, яка з них була сильнішою.

Зникли і були забуті перед лицем смерті весь мій безглуздий страх перед кпинами моїх друзів. Несподівано, вперше у своєму житті, я відчув у собі мужність визнати свою власну так звану слабкість. Певна річ, я вже здогадувався, що легковажну зарозумілість моїх віденських приятелів пом’якшить чорний блиск смерті і що в годину прощання, такого тяжкого прощання, не могло бути жодного місця для жодних глузів.

Я міг би з’явитись у золочівський додатковий призовний пункт, до якого був приписаний візник Манес і куди збирався зголоситися мій кузенок Йозеф Бранко. Проте в цьому вчинкові крився б намір забути Елізабет, своїх віденських друзів і свою матір, якнайшвидше добувшись найближчої станції смерті, якою й був провід додаткового призовного пункту в Золочеві. Адже почуття міцної дружби пов’язувало мене і з моїм кузеном Йозефом Бранком, і з візником Манесом Райзіґером. Що ближчала смерть, то моє почуття ставало щирішим і чистішим, наче тоді, коли, зіткнувшись із тяжкою хворобою, раптом стаєш прозірливий і тямущий, і то такою мірою, що, незважаючи на страх, скруту й передчуття нелюдських страждань, проймаєшся гордою втіхою, що нарешті ти пізнаєш і це, серед страждань ти пізнаєш і щастя, і радітимеш, бо задовго до того знав ціну тому пізнанню. Людина надто щаслива у хворобі. І я був тоді щасливий, поставши перед великою хворобою світової війни. Я міг дати волю всім своїм гарячковим фантазіям, які звичайно притлумлював. Я був вільний, і на мене чигала небезпека.