Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Все те дуже тхнуло, проте вчувалося щось рідне, майже домашнє, попри те, що я ніколи не їв чогось такого на сніданок; тоді я любив усе, я був молодий, молодий та й годі.

Я любив навіть дружину свого приятеля Манеса Райзіґера, хоча належала вона до жінок, що їх зазвичай називають бридкими; руда, всіяна веснянками, вона скидалася на набубнявілу зернину. А втім, попри свої товсті пальці, вона вміла доволі зграбно налити чай або приготувати сніданок чоловікові. Пані Райзіґер була матір’ю трьох дітей, двоє з яких померли від віспи. Іноді вона говорила про них так, наче вони були досі живі, наче жінка не відчувала різниці між ними і єдиним сином, який нині вчився в консерваторії і здавався їй однаково що мертвим. Він був виключений з її життя.

Натомість живим і близьким був мій двоюрідний брат, продавець смажених каштанів, і в цьому я вбачав неабищо. Він, мій кузен Йозеф Бранко Тротта, мав приїхати за тиждень.

За тиждень він і з’явився.

Приїхав зі своїм лошаком, зі своєю шкіряною торбою та каштанами. Кузен був смаглявий, чорнявий і веселий, такий самий, яким я бачив його востаннє у Відні. Йому, очевидно, здавалося, що зустріти мене тут — річ цілком природна. Для сезону смажених каштанів було ще рано. Просто заради мене мій кузенок приїхав на кілька тижнів раніше. Дорогою від залізниці до міста він сидів на козлах поряд із нашим спільним приятелем Манесом Райзіґером. Лошака кузенок припнув недоуздком до фіакра. Шкіряна торба, жаровня, де він смажив каштани, і самі каштани висіли по обидва боки візка. Так ми й заїхали до містечка, не спавши в ньому, проте нікому не впали в око. В Золочеві вже звикли до того, що мій кузенок Йозеф Бранко зринав у містечку кожного другого року. Встигли вже звикнути й до мене, приблуди в цих місцях.

Зупинився мій кузенок Йозеф Бранко, як завжди, у Манеса Райзіґера. Мені він привіз, завдяки тій щасливій для нього оборудці з годинником і ланцюжком улітку минулого року, ще кілька народних дрібничок: попільничку з кованого срібла, на якій можна було розгледіти два схрещені кинджали і святого Никодима, який не мав до тих знарядь жодного стосунку, латунний кубок, який, як мені здавалося, тхнув закваскою, дерев’яні мальовані дзиґарі з зозулькою. Все це, розказував Йозеф Бранко, він прихопив, аби мені подарувати, коли я зможу відшкодувати йому «транспортні витрати». Я зрозумів, що означають ті самі «транспортні витрати». Того ж таки вечора я купив у нього попільничку, кубок і дерев’яні дзиґарі.

Щоб провести час так, як йому хотілося, проте направду, щоб використати будь-яку нагоду роздобути якусь дещицю грошей, брат час од часу намагався втовкмачити Манесові, що він куди кращий, куди вправніший візник від нього, тож і клієнтів може знайти набагато більше. Проте Райзіґер пускав його слова повз вуха. Рано-вранці, сам запрігши коней, візник їхав, нітрохи не дбаючи про Йозефа Бранка, на вокзал і на базарний майдан, де стояли його колеги, інші візники.

Були погожі сонячні дні. І хоча Золочів, так би мовити, не був справжнім «містечком», бо нагадував радше якесь переодягнене село, аніж містечко, хоча він дихав вільним свіжим духом природи, так що навколишні ліси, болота і пагорби ніби тиснулися на базарний майдан, і здавалось, що коли-небудь ліс, болото чи гора просто заїде в місто, наче мандрівець, який їде з вокзалу, щоб замешкати в готелі «Біля золотого ведмедя», — мої друзі повітові канцеляристи й драгунські офіцери вважали, що Золочів таки справжнісіньке місто, бо їм треба було втішатися думкою, що їх не заслали в якийсь забутий Богом закуток, і лише те, що в Золочеві є залізнична станція, давало їм упевненість, що живуть вони не осторонь тієї цивілізації, серед якої виросли і яка їх розніжила. Через те вони кілька разів на тиждень залишали так зване затхле міське повітря і їхали у фіакрах в ті ліси, болота, гори, що, власне, рухались їм назустріч. Бо Золочів був не лише наповнений природою — вона тиснула на нього з усіх боків. Тож і я кілька разів на тиждень разом зі своїми друзями вибирався у фіакрі Манеса Райзіґера за місто. Називалося це прогулянками. Ми частенько зупинялися під шинком Ядловкера. Старий Ядловкер, прадавній жид зі срібною бородою, нерушно сидів перед широкими, заокругленими двостулковими дверима кольору зелених лук в якомусь напівпаралізованому стані. Він нагадував зиму, яка ще насолоджувалася останніми ясними днями осені і хотіла б забрати їх у таку близьку вічність, де вже немає ніяких пір року. Шинкар Ядловкер нічого не чув, не розумів жодного слова, він був геть глухий. Але по його великих, чорних, сумовитих очах, як мені здавалося, можна було зрозуміти, що до певної міри він бачить усе те, що молодь лише чує на власні вуха, і що, отже, глухота його — добровільна і дає йому несказанну втіху. Павутиння бабиного літа лельом-полельом, ніжно пролітало над ним. Срібне, проте ще тепле осіннє сонце опромінювало його, старого, що сидів обличчям на захід, дивлячись на вечір і на призахідне сонце, а отже, на земні ознаки смерті, немов очікуючи, що вічність, готова незабаром прийняти його в своє лоно, сама прийде до нього замість манити за собою. Безперестану сюрчали цвіркуни. Безугавно кумкали жаби. У цьому світі, терпкому світі осені, панував великий мир.