Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

У невеличкому приміщенні за кілька хвилин стало жарко.

— Повідчиняйте вікна! — сказав хтось.

Ще хтось, клацнувши защібкою, розчинив одне з високих, вузьких вікон і вихилився з нього, але відразу й сахнувся назад. Біла, надзвичайної сили блискавка сяйнула в паркові, куди виходило вікно. Хоч у темряві не можна було розгледіти, у що вона влучила, та добре чулося, як з тріском падали поламані дерева, важко зашуміли, повалившись, їхні чорні крони. Навіть сповнені пихи «байдужі», що досі незрушно сиділи на килимі, враз підхопилися, підпилі похитнулися, і всі поблідли. Вони чудувалися, що ще живі. Затамувавши подих, усі дивилися одне на одного розширеними очима, чекаючи удару грому. Минуло кілька секунд — і він гримнув. Але між спалахом блискавки й ударом грому вмістилася ціла вічність. Усі силкувалися стати якомога ближче одне до одного. Вони збилися круг столу в суцільну купу тіл і голів. І хоч які різні були їхні обличчя, на них тієї миті проступила братерська схожість. Так неначе то була найперша в їхньому житті гроза. З побожним страхом чекали вони, поки різко й коротко громохнув грім, аж потім відітхнули. І коли за вікном розпанахані блискавкою важезні хмари з переможним свистом розлилися потоками зливи, чоловіки в кімнаті знов почали вертатися на свої місця.

— Святкування треба припинити! — сказав майор Цоґлауер.

Ротмістр Чох, із зірочками конфеті в чубі й уривком рожевої паперової стрічки круг шиї, зірвався на рівні. Він був ображений як граф, як ротмістр, як драгун зокрема, як кавалерист узагалі, але понад усе — як він сам, неповторний індивід, одне слово — як Чох. Його куценькі густі брови злетіли догори й двома колючими живоплотами з коротких шпичаків загрозливо наставилися на майора Цоґлауера. Його великі, нерозумні, ясні очі, в яких звичайно відбивалося все те, що вони ввібрали в себе впродовж цілих років, але дуже рідко — те, що вони бачили перед собою ось цієї миті, тепер, здавалося, випромінювали всю пиху цілої низки предків Чоха, пиху, що брала свій початок з п’ятнадцятого століття. Він уже неначе забув і блискавку, і грім, і страхітливу звістку, і все, що сталося в попередні хвилини. У його пам’яті збереглися лише ті титанічні зусилля, яких він доклав до влаштування цього свята — здійснення його, Чохової, геніальної ідеї. Та він не дуже міг би стриматись, якби й хотів: він випив шампанського, і сідловина його невеличкого носика спітніла.

— Ця звістка неправдива, — сказав він, — аж ніяк не правдива. Нехай мені хтось доведе, що це правда. Це якась дурна вигадка, доводить те хоч би вже слівце «чутка», чи «правдоподібно», чи як там ще зветься всяка така політична бридня!

— Досить і чутки! — відповів майор Цоґлауер.

Тут у суперечку втрутився пан фон Бабенгаузен. Він був напідпитку, обмахувався хусточкою, яку то ховав у рукав, то знову витягав. Він відділився від стіни, підійшов до столу й примружив очі.

— Панове, — сказав він, — Боснія від нас далеко. Не зважаймо на чутки! Щодо мене, то я на чутки начхав! Якщо ж це правда, то ми не забаримося про неї знати!

— Браво! — вигукнув барон Єні Надь, гусарин.

Він уважав мадярів за одну з найшляхетніших рас монархії і світу, хоча дід його, без сумніву, був єврей із Оденбурґа, баронство ж купив лише його батько. Єні Надь з успіхом силкувався забути своє семітське походження, засвоюючи всі вади маломаєтного угорського дворянства.

— Браво! — повторив він.

Йому вдавалося любити чи, відповідно, ненавидіти, все, що виявлялося сприятливим або, відповідно, шкідливим, для національної політики Угорщини. Він розпалював у своєму серці ненависть до наступника на троні монархії, бо вважалося, що той прихильний до слов’ян і не любить угорців. Не на те приїхав барон Надь на свято в закинутий гарнізон, щоб тут йому зіпсовано всю втіху через якусь випадковість. Він узагалі вважав би за зраду угорської нації, якби хтось із її представників знехтував нагодою затанцювати чардаш, танок однієї з найшляхетніших рас світу, через чутку. Він дужче втиснув монокля в око, як завжди, коли йому треба було почуватися націоналом, — так дід міцніше стискає в руці палицю, рушаючи в дорогу, — і сказав характерною німецькою мовою угорців, що скидається на досить жалюгідне читання по складах:

— Пан фон Бабенгаузен має рацію! Цілковиту рацію! Якщо пана наступника на троні справді вбито, знайдуться інші наступники!

Пан фон Сенні, по крові більший мадяр, аніж пан фон Надь, та ще й охоплений раптовим страхом, що цей єврейський паросток переважить його в угорських симпатіях, підвівся й сказав: