Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

— Грім і блискавка, біс його мамі! — кілька разів повторив граф Чох.

Він чудово знав, у якому полку служить, але, вздрівши у списку гостей п’ятдесят четверо голосних імен, подумав, що протягом усього довгого часу своєї служби недостатньо пишався цим полком. О першій годині пополудні свято розпочалося — одногодинним військовим парадом на учбовому плацу. Два військові оркестри викликано з більших гарнізонів. Вони грали у двох відкритих дерев’яних павільйонах «малого лісочка». Дами сиділи під тентом на військових повозах, у легенькому вбранні на цупких корсетах і великих, мов колеса, капелюшках, на яких гніздилися роблені пташечки. Хоча жіноцтву було душно, воно, проте, всміхалося, кожна — мов бадьористий бриз. Жінки усміхалися губами, очима, грудьми, ув’язненими під легесенькими, як повітря, святочно напахченими уборами; всміхались прозірчастими мереживними рукавичками, які сягали аж до ліктів, і манісінькими хусточками, що їх вони тримали в руках і лише час від часу торкалися ними носа — ледь-ледь, наче щоб його не розбити. Вони продавали цукерки, шампанське і лотерейні квитки на «колесо фортуни», яким порядкував особисто начальник відділу обліку, а також барвисті торбинки з конфеті, яким були геть обсипані і яке здмухували з себе, грайливо надимаючи губки. Не бракувало й паперових стрічок серпантину. Вони обвивалися круг ший і ніг, зависали на деревах і вмить обертали живі сосни на штучні. Бо вони були рясніші й показніші за природну зелень.

А тим часом у небі над лісом збиралися довгоочікувані хмари. Грім лунав чимраз ближче, та його заглушували військові оркестри. Коли над тентами, повозами, конфеті й танцями запав вечір, засвітили лампіони й не помітили, що вони під раптовими поривами вітру гойдаються дужче, ніж годиться гойдатися святковим лампіонам. Блискавиці, які дедалі ясніш освітлювали небо, ще довго не могли дорівнятися феєрверкові, що його солдати пускали край «лісочка». І всі схильні були вважати випадково помічені блискавки за невдалі ракети.

— Гроза надходить! — сказав раптом хтось. І чутка про грозу почала розходитися по «лісочку».

Отож усі налагодилися тікати і рушили пішки, верхи і в повозах до палацу Хойницького. Всі вікна в ньому стояли відчинені. Сяйво свічок вільно струмувало крізь них широкими, колихкими промінними віялами на простору алею, золотило землю й дерева, листя на яких через те здавалося металевим. Було ще не пізно, а проте вже темно від хмар, які зусібіч сунули одна на одну й збивалися докупи. Біля під’їзду до палацу, на просторій алеї й на овальному, вкритому жорствою майданчику тепер скупчилися коні, повози, гості, строкаті жінки й ще строкатіші офіцери. Верхові коні, яких тримали за поводи солдати, і коні, запряжені в повози, яких насилу стримували візничі, нетерпеливилися; вітер, мов електричним гребенем, прочісував їхню лискучу шерсть, вони тривожно іржали за затишком стайні і тремтячими копитами загрібали жорству. Стривоженість природи і тварин ніби передалися й людям. Веселі вигуки, якими вони ще кілька хвилин тому перекидалися, мов м’ячиками, враз завмерли. Усі трохи злякано поглядали на вікна й двері. Аж ось великі двійчасті двері відчинилися, і гості купками рушили до входу. Чи то через надмірну зосередженість на, хай і звичному, але завжди збудливому передгроззі, чи тому, що увагу всіх поглинули на ту мить незграйні звуки обох оркестрів, що вже були в приміщенні й заходжувалися наладнувати інструменти, ніхто не завважив квапливого чвалу коня, яким прискакав ординарець; він рвучко зупинив огиря біля палацу. В усьому своєму службовому спорядженні, в блискучому шоломі, з карабіном за плечима й патронташем на поясі, у зблисках білих блискавок і на тлі темно-лілових хмар, він скидався на театрального вісника війни. Драгун скочив з коня й спитав полковника Фештетича. З’ясувалося, що полковник уже в палаці. За мить він вийшов, узяв з рук ординарця якийсь конверт і повернувся до будинку. В округлому вестибюлі, де не було горішнього освітлення, він зупинився. Лакей із канделябром у руці став у нього за спиною. Полковник розірвав конверта. Лакей, з ранньої юності виховуваний у великому мистецтві слугування, все ж таки не міг погамувати раптового дрожу своєї руки. Свічки, що він тримав, дуже заколивалися. Він зовсім не намагався читати через полковникове плече, текст листа потрапив у поле зору його благопристойних очей мимохіть — одне-єдине речення з кількох велетенських слів, дуже виразно написаних синім хімічним олівцем. Як не зміг би він зі стуленими повіками не відчувати блискавиць, які тепер дедалі частіше перетинали небо в різних напрямках, так само неможливо було для нього відірвати погляд від страшного, велетенського синього напису: «Є чутка, що в Сараєві вбито наступника престолу».