Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

— І дроти також? — обережно спитав він ротмістра, бо добре знав, що великі мужі охоче вислуховують поради своїх менш великих помічників.

— З дротами нічого не станеться, — сказав ротмістр.

І їх вирішили залишити на деревах.

Грóзи, однак, не налітали. Було так само парко й задушно. Крім того, з відповідей кількох запрошених стало відомо, що на ту ж таки неділю, якої мало відбутися свято драгунів, призначено й святкування роковин знаного дворянського клубу у Відні. Чимало запрошених вагалися між: своєю жадобою дізнатися про всі світські новини (що було можливо лише на балу дворянського клубу) і незвичною втіхою відвідати майже легендарне прикордоння. Його екзотика здавалася їм так само спокусливою, як і плітки, нагода вивідати настрої, — прихильні чи лихі для себе, — потрібних людей, можливість зробити комусь протекцію чи самим заручитися чиєюсь протекцією, такою потрібного саме тепер. Декотрі запрошені обіцяли телеграфувати про своє рішення тільки останньої хвилини. Такі відповіді й перспектива дожидати телеграм майже дощенту зруйнували певність, у якій останніми днями утвердився полковник Фештетич.

— Це лихо! — сказав він.

— Справді лихо! — повторив за ним і ротмістр.

І обидва понурили голови.

Скільки ж тепер готувати кімнат? Сто чи лише п’ятдесят? І де? В готелі? В палаці Хойницького? Його ж, на біду, не було, і він навіть не відповів на запрошення!

— Він підступний, той Хойницький. Я йому ніколи не довіряв! — сказав ротмістр.

— Щира правда! — потвердив полковник.

Саме тієї миті у двері постукали, і ординарець доповів, що прибув граф Хойницький.

— От чудовий хлопець! — вигукнули в один голос обидва співрозмовники.

Почалися найтепліші привітання. У глибині душі полковник відчував, що його геній зайшов у глухий кут і потребував підтримки. І ротмістр Чох також відчував, що його геній вичерпався. Вони навперейми, кожен по тричі, обіймали гостя, і кожен нетерпляче очікував, коли ж урешті той, другий, наобіймається. Потім вони замовили горілки.

Усі тяжкі турботи миттю обернулися на невагомі, чарівні перспективи. Коли Хойницький, приміром, сказав:

— Замовимо сто кімнат, і якщо п’ятдесят із них пустуватиме, то нічого не вдієш!

Обидва в один голос гукнули:

— Геніально!

І знов кинулися до гостя з палкими обіймами.

Протягом цілого тижня перед святом дощу не було. Висіли на дротах усі гірлянди, всі лампіони. Часом унтер-офіцера й чотирьох вояків, що розташувалися край «лісочка» і пильно зорили на захід, у напрямку небесного супротивника, полохало глухе гурчання — луна далекого грому. Інколи вечорами спалахували над сіро-синім туманом, що громадився на західному обрії, аби м’якенько вкласти на спочинок призахідне сонце, бліді зблиски. Далеко звідси, неначе в якімсь іншім світі, випадали грози. У тихому «лісочку» тріскотіла суха глиця й висхла соснова кора. Втомлено й сонно пискали пташки. Сипкий, піскуватий ґрунт поміж стовбурами сосон розпікався. Грози не було. Гірлянди лишалися на дроті.

У п’ятницю прибуло кілька гостей. (Вони сповістили про свій приїзд телеграмами.) Їх зустрічав на вокзалі черговий офіцер. Збудження в обох казармах наростало з години на годину. У кав’ярні Бродніцера кавалеристи радилися з піхотинцями з нікчемних приводів, з єдиною лише метою — ще збільшити загальне збудження. Ніхто не міг лишатися на самоті. Нетерплячка гнала офіцерів один до одного. Вони шепотілися, у них раптом з’явилися просто дивовижні таємниці, що їх вони не відкривали роками. Вони безоглядно довіряли один одному, вони любили один одного. Вони дружно пітніли в спільному чеканні. Свято заступило виднокрай могутньою, врочистою горою. Усі були твердо певні, що це свято не просто внесе розривку у їхнє життя, а докорінно його змінить. Останньої миті їм аж страшно стало справи своїх рук. Свято набуло власної волі, воно ласкаво надило й зловісно погрожувало. Воно затьмарювало небо й прояснювало його. Денщики чистили й прасували офіцерську парадну уніформу. Навіть капітан Лоренц не наважився тими днями пограти в більярд. Божистий спокій, у якому він постановив прожити решту свого армійського життя, було порушено. Недовірливим поглядом озирав капітан свою парадну уніформу і нагадував застояного коня, який роками перебував у прохолодному затінку стайні і якого раптом змусили взяти участь у перегонах.

Врешті настала неділя. Всього налічували п’ятдесят четверо гостей.