Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

— Усім одночасно! — промовив полковник. — Я вам наказую!

І хоча Фештетичі належали до найзначніших угорських дворянських родів, граф Чох вирішив, що в цьому наказі відбилися закладені в крові демократичні вподобання полковника. Він скривився й надіслав усі запрошення одночасно.

Викликали начальника відділу обліку. У його руках були адреси всіх офіцерів запасу і відставників. Усіх їх запросили. Запрошено і близьких родичів та приятелів драгунських офіцерів. Цих оповіщено, що відбудеться репетиція святкування сторіччя полку. Отож їм дали зрозуміти, що в них є шанс зустрітися особисто з шефом полку, німецьким князьком із, на жаль, справді маловидатної занепалої бічної гілки роду. Чимало запрошених належали до давніших родів, аніж шеф полку. Проте їм щось залежало на тому, щоб мати контакти з цим медіатизованим князем. Оскільки це мало бути «літнє свято», вирішено скористатися для нього «лісочком» графа Хойницького. «Лісочок» різнився від лісів Хойницького тим, що був ніби й самою природою, і власником його призначений для свят. Він був молодий. У ньому росли невеличкі і веселі сосни, він обіцяв затінок і прохолоду. У ньому були гладенькі доріжки й кілька невеликих галявин, придатних, очевидно, ні на що інше, як на те, щоб настелити там поміст для танців. Отже, «лісочок» узято в оренду. З цієї нагоди ще раз пошкодували про відсутність Хойницького. Однак його запросили, сподіваючись, що він не встоїть проти спокуси побувати на святі в драгунському полку, а може, ще й «привезе з собою кількох милих людей», як висловився Фештетич. Запросили також Гуліних і Кінських, Подстацьких і Шенборнів, родину Альберта Лариша Тассила, Кірхберґів, Вайсенгорнів, Бабенгаузенів, Сенні, Бенкі, Цушерів та Дітріхштайнів. Кожен із них мав якийсь стосунок до цього драгунського полку. Ще раз переглянувши список запрошених, ротмістр Чох сказав:

— Громи й блискавиці, Царю Небесний, дідьча мати!

І повторив це оригінальне зауваження кілька разів.

Прикро, хоч і неминуче було те, що доводилося запросити на таке розкішне свято ще й незнатних офіцерів єгерського батальйону. Ну, зате вже й заженуть їх на слизьке! — подумав полковник Фештетич. Те самісіньке подумав і ротмістр Чох. Диктуючи запрошення для офіцерів єгерського батальйону, один — єфрейторові, другий — ройовому, вони позирали один на одного сердитими очима. І один складав на другого відповідальність за немилий обов’язок запросити і єгерський батальйон. Обличчя їхні проясніли, коли в списку їм трапилося ім’я барона фон Тротти і Сиполє.

— Битва при Сольферіно, — кинув, ніби між іншим, полковник.

— А! — сказав ротмістр Чох.

Він був певен, що битва при Сольферіно відбулася ще в шістнадцятому столітті.

Усі канцеляристи робили червоні й зелені гірлянди з паперу. Офіцерські денщики сиділи на тоненьких сосонках «лісочка» й натягували дріт від деревця до деревця. Три дні на тиждень драгуни не виїздили муштруватися. Вони проходили «науку» в казармі. Їх навчали мистецтва поводитися з вельможними гістьми. Пів ескадрону тимчасово передано під оруду кухаря. Тут селянські хлопці навчалися, як чистити казани, сервірувати таці, як тримати келихи з вином і крутити рожни. Полковник Фештетич щоранку з суворим виглядом з’являвся до кухні, льоху та офіцерської їдальні. Для кожної особи рядового складу, якій загрожувала бодай наймізерніша перспектива так чи інакше стикатися з гістьми, припасено білі плетені рукавички. Ті драгуни, що з примхи вахмістра сподобилися цієї обтяжливої честі, мусили щоранку простягати свої вбрані в білі рукавички руки з розчепіреними пальцями перед очі полковникові. Він сам перевіряв, чи рукавички чисті, чи як слід облягають руку й чи досить вони міцні. Він був піднесений, весь осяяний ізсередини невидимим внутрішнім світлом. Він сам дивував із власної енергії, сам вихваляв її й вимагав подиву від інших. Він виявляв неабияку фантазію. Щодня вона дарувала йому принаймні десяток прекрасних ідей, тимчасом як доти він чудово обходився однією-єдиною на тиждень. І ті ідеї стосувалися не лише свята, а й великих життєвих питань, як-от: учбового регламенту, військового спорядження, ба навіть тактики. У ті дні полковникові Фештетичеві стало ясно, що він простісінько міг би бути генералом.

Ось уже й натягнено дроти від дерева до дерева, лишилося тільки почіпляти на них гірлянди. Отож їх почепили задля спроби. Полковник оглянув їх. Існувала цілком очевидна потреба почіпляти також лампіони. Але тому, що, незважаючи на тумани й задуху, дощу вже давно не було, можна було щодня сподіватися раптової грози. Отож полковник призначив для «лісочка» постійних дозорців, чиїм завданням було за найменшої ознаки наближення грози познімати гірлянди й лампіони.