Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Слова ці впали як одне суцільне слово в свідомість полковника і в очі лакея, що стояв за його спиною. Конверт випав із полковникових рук. Лакей, тримаючи канделябра в лівій руці, нахилився підняти білого чотирикутника. Коли він випростався, то побачив просто перед собою обличчя Фештетича, що саме обернувся до слуги. Той відступив на крок назад. Він тримав свічника в одній, конверта — в другій руці, і обидві ті руки тремтіли. Мигливе світло падало на обличчя полковника, то освітлюючи, то кидаючи його в тінь. Зазвичай рум’яне, прикрашене великими попелястими вусами, полковникове обличчя робилося то фіолетове, то біле мов крейда. Губи злегка тремтіли й вуса здригалися. Крім лакея й полковника, у вестибюлі не було ні лялечки. З покоїв уже чутно було перший приглушений вальс обох військових оркестрів, бряжчання келихів і гомін голосів. У двері, що виходили на майданчик перед палацом, було видно спалахи далеких блискавок і чутно глухий відгомін віддаленого грому. Полковник глянув на слугу:

— Ви прочитали? — спитав він.

— Так, пане полковнику!

— Нічичирк! — сказав Фештетич і поклав указівного пальця на уста.

Він пішов, трохи заточуючись. Можливо, що так лише здавалося, бо полум’я свічок, хитаючись, робило його ходу непевною. Лакей, цікавий і збуджений полковниковим наказом мовчати не менше, ніж самою кривавою новиною, яку щойно почув, дочекався одного зі своїх колег, передав йому службу й канделябра, а сам подався до покоїв, щоб, можливо, довідатися там ще якісь подробиці. До того ж йому, розважному чоловікові середнього віку, позбавленому забобонів, помалу ставало моторошно в цьому вестибюлі, скупо освітленому свічками, що він тримав у руці, який після кожної сліпучої синьо-білої блискавки поринав у ще глибшу брунатну пітьму. Важкі хвилі наелектризованого повітря сповнювали приміщення, гроза барилася. Він знаходив якийсь надприродний зв’язок між грозою і страхітливою звісткою. Слуга думав про те, що ось вона й настала та година, коли надприродні сили забажали виразно й страхітливо явити себе світові. І лакей перехрестився, тримаючи в лівій руці канделябра. Тієї миті до вестибюлю увійшов Хойницький, здивовано поглянув на нього й запитав: невже він так страшенно боїться грози? Не лише гроза винна, відповів слуга. Бо хоч він і пообіцяв мовчати, йому, проте, було несила й далі нести на собі одному тягар своєї втаємниченості.

— А що ж іще? — спитав Хойницький.

Пан полковник Фештетич отримав жахливу звістку, повідомив лакей і процитував її дослівно.

Хойницький щонайперше звелів щільно позавішувати всі вікна, що вже були зачинені з огляду на близьку грозу, а тоді — подати повіз. Він заквапився до міста. Поки надворі запрягали коней, під’їхав фіакр з піднятим парусиновим верхом, з якого капала вода, — отож було видно, що він прибув з місцевості, де гроза вже випала. З фіакра виліз той бравий окружний комісар, що розігнав політичний мітинг робітників фабрики обробки щетини. Під пахвою він тримав теку. Він спершу доповів, що в містечку йде дощ, так наче лише для цього й з’явився. По тому він повідомив Хойницького, що наступника на троні Австро-Угорської імперії нібито застрелено в Сараєві. Мовляв, перші сповістили про цю новину приїжджі, що прибули до містечка три години тому. Згодом прийшла спотворена шифрована телеграма з намісництва. Очевидно, грозою порушено телеграфний зв’язок і тому на запит міста досі немає відповіді. До того ж сьогодні неділя, і в телеграфних агентствах замало персоналу. Проте збудження в місті й навіть у селах дедалі наростає, і на вулицях, незважаючи на грозу, збираються люди. Тимчасом як комісар усе це викладав квапливо, пошепки, з покоїв чутно було човгання ніг у танці, ясний дзвін келихів та час від часу — басовитий чоловічий регіт. Хойницький вирішив спершу зібрати у відлеглому покої кількох своїх гостей, яких уважав авторитетними, обачними і ще тверезими. Під різними приводами він одвів їх туди, відрекомендував їм комісара й повідомив новину. Серед утаємничених були полковник драгунського полку, майор єґерського батальйону, їхні ад’ютанти, кілька членів широко знаних родин і поміж вибраними офіцерами-єґерами лейтенант Тротта. В кімнаті, де вони зібралися, було мало меблів, тож багато хто підпирав стіни, декотрі ж, і в голові не покладаючи, про що йдеться, пустотливо повмощувалися на килимі, підібгавши під себе ноги. Проте й почувши повідомлення, вони так і лишилися сидіти. Одних, очевидно, скував жах, інші просто були п’яні, а ще інші, з натури байдужі до подій у світі й, так би мовити, паралізовані природженою витонченістю манер, гадали собі, що лише через якусь там катастрофу їм не личить турбувати своє тіло. Декотрі не встигли навіть струсити з плечей, голів і ший уривків паперових стрічок і дрібненьких кружечків конфеті. І ті їхні блазенські відзнаки ще посилювали жах звістки.