Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Удома, в моравському окружному місті В., може, ще була Австрія. Щонеділі оркестр пана Нехвала грав марш Радецького. Один раз на тиждень, у неділю, там була Австрія. Цісар, білобородий забудькуватий дідок із блискучою капкою на кінчику носа, і старий пан фон Тротта були Австрією. Старий Жак помер. Герой Сольферіно помер. Полковий лікар доктор Демант помер. «Кидай цю армію!» — казав він. «Я покину цю армію, — думав лейтенант. — Мій дід її також покинув. Зараз я їм скажу», — думав він далі. Як кілька років тому в закладі пані Резі, він відчув пекучу потребу щось зробити. Чи немає тут портрета, який треба врятувати? Відчував у себе на потилиці притемнений погляд свого діда. Він ступнув на середину кімнати. Він ще не знав, що скаже. Декотрі вже дивилися на нього.

— Я знаю, — почав він, так-таки й не знаючи, що скаже далі. — Я знаю, — повторив він і ступнув ще крок уперед, — що його цісарсько-королівська високість, наступник на троні, пан ерцгерцог справді вбитий.

Він замовк. Стиснув уста. Вони стали, мов вузенька блідо-рожева смужечка. В його невеликих темних очах зажевріло ясне, майже біле світло. Його темний скуйовджений чуб затінив невисоке чоло й увиразнив похмуру зморшку на переніссі — знак гніву, родову рису Троттів. Він нахилив голову. Мляво опущені руки стислися в кулаки. Усі погляди звернулися на його руки. Якби присутні були ознайомлені з портретом героя Сольферіно, вони подумали б, що той воскрес.

— Мій дід, — почав знову лейтенант, відчуваючи погляд старого в себе на потилиці, — урятував життя цісареві. Я, його онук, не дозволю, щоб родину нашого верховного головнокомандувача ганьбили. Панове поводяться скандально. — Він підвищив голос: — Ганьба! — вигукнув він. Уперше почув власний крик. Він ніколи не кричав перед солдатами, як його товариші. — Ганьба! — повторив він.

Луна власного голосу відбилася йому у вухах. П’яний Бенкі, заточуючись, ступнув крок до нього.

— Ганьба! — утретє вигукнув Тротта.

— Ганьба! — повторив ротмістр Єлачих.

— Хто скаже ще хоч слово супроти небіжчика, — провадив лейтенант, — того я пристрелю!

Він сягнув рукою до кишені. А що п’яний Бенкі почав був щось мимрити, Тротта вигукнув:

— Мовчати! — таким голосом, який здався йому й самому не своїм — чужим, громохким. Може, то був голос героя Сольферіно.

Він відчував себе єдиним цілим з дідом. Він сам герой Сольферіно. То його портрет тонув у сутінках під стелею батькового робочого кабінету.

Полковник Фештетич і майор Цоґлауер підвелися з місць. Уперше, відколи існувала австрійська гвардія, лейтенант командував ротмістрами, майорами й полковниками, наказуючи їм мовчати. Жоден із присутніх більш не вірив, що вбивство наступника на троні було лише чуткою. В своїй уяві вони бачили наступника на троні серед червоної, гарячої калюжі крові. Вони боялися, що й тут, у цій кімнаті, наступної ж хвилини побачать кров.

— Накажіть йому замовкнути! — прошепотів Фештетич.

— Пане лейтенанте, — сказав Цоґлауер, — залиште нас!

Тротта рушив до дверей. Саме тоді їх штовхнули з того боку. Купа гостей, з конфеті й паперовими стрічками на головах і плечах, ринула до кімнати. Двері покинуто відчинені. З інших покоїв долинав жіночий сміх, музика і шаргання ніг танцівників. Хтось гукнув:

— Наступника на троні вбито!

— Жалобний марш! — крикнув Бенкі.

— Жалобний марш! — підхопило кілька голосів.

Усі ринули з кімнати. У двох великих залах, де перед тим танцювали, тепер обидва військові оркестри під керуванням усміхнених, червоних як мак, капельмейстрів грали Шопенів жалобний марш. Довкола снувало кілька гостей — кружка, кружка, в такт жалобного маршу. Барвисті паперові змії та зірочки конфеті начіплялися в них на плечах і волоссі. Чоловіки у військовому й цивільному вели жінок під руку. Ноги їхні кепсько слухалися макабричного, ламкого ритму. Оркестри грали без нот і, властиво, без диригування, лише під повільні, заокруглені помахи, що їх робили в повітрі чорні палички диригентів. Подеколи один оркестр не встигав за другим і, поспішаючи наздогнати, пропускав кілька тактів. Гості ходили по колу, залишаючи вільним кружало дзеркально-блискучого паркету посередині. Отак вони і йшли, ступаючи один за одним, наче за покійником, кожен скорботник — за трупом переднього, а посередині в їхньому колі — невидимі трупи престолонаступника й монархії. Всі були п’яні. А хто ще не зовсім сп’янів, тим голова йшла обертом від нескінченного кружляння. Потроху оркестри пришвидшили гру, і ноги жалібників почали йти маршовим кроком. Барабани вибивали без угаву, і замашні молоточки великих литаврів застрибали, наче ноженята молоденьких, прудких баранців. П’яний литаврник раптом ударив у срібного трикутника, і тієї ж таки миті граф Бенкі зробив радісний стрибок.