Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

— Свиня здохла! — ревнув граф по-угорському.

Проте всі зрозуміли той вигук, наче б угорець прогорлав німецькою. Несподівано декотрі почали підскакувати. Оркестри дедалі швидше шкварили жалобний марш. А трикутник знай посміювався — сріблясто, дзвінко і п’яно.

Нарешті лакеї Хойницького почали прибирати інструменти. Музиканти кидали їх з усміхом. Скрипалі, витріщивши очі, втупилися услід своїм скрипкам, віолончелісти — своїм віолончелям, сурмачі — своїм сурмам. Декотрі ще пиляли смичками, що позоставалися в руках, глухоніму тканину своїх рукавів і прихитували головами в такт нечутній мелодії, що, мабуть, лунала в їхньому п’яному мозкові. Барабанщик, зоставшись без барабана, й далі вибивав паличками в повітряній порожнечі. Капельмейстрів, що були найп’яніші, лакеї врешті-решт повитягали геть із зали, взявши під пахви, десь так, як витягали інструменти. Гості реготалися. По тому стало тихо. Ніхто не видавав ані звука. Усі лишалися там, де стояли чи сиділи, й не ворушилися. Слідом за інструментами поприбирали й пляшки. А в тих, хто ще тримав недопитий келих, його просто забрали з рук.

Лейтенант Тротта вийшов з будинку. На парадних сходах сиділи полковник Фештетич, майор Цоґлауер та ротмістр Чох. Дощу вже не було. Тільки час від часу капало ще з поріділих хмар та з виступів даху. Усі три чоловіки сиділи на великих білих тканках, простелених на кам’яних східцях. А здавалося, наче вони сидять на своїх власних саванах. Чималі розтеклі плями від дощової води проступали на їхніх темно-синіх спинах. На ротмістровій потилиці прилипли вогкі клапті з паперового змія.

Лейтенант виструнчився перед старшими за званням. Вони не поворухнулися. Сиділи й далі, похнюпивши голови. Вони нагадували воскову групу військових із паноптикуму.

— Пане майоре! — звернувся Тротта до Цоґлауера. — Завтра я проситиму відставки!

Цоґлауер підвівся. Він простяг руку, хотів був щось сказати й не вимовив ані звука. Небо поволі яснішало. Легенький вітер роздер хмари, у сяйливому сріблі короткої ночі вже мрів світанок, і обличчя стало видно досить виразно. На худорлявому обличчі майора все було в русі. Зморщечки зсувалися докупи, шкіра тремтіла, підборіддя ходором ходило, біля вилиць сіпалося кілька дрібненьких м’язів, повіки кліпали і щоки здригалися. Все тіпалося на цьому обличчі від сум’яття, спричиненого плутаниною немовлених і невимовних слів, що застрявали в горлі. Тінь божевілля маяла над цим обличчям. Цоґлауер стискав Троттину руку мить… чи вічність? Фештетич і Чох, усе так само, зігнувшись, непорушно сиділи на сходах. Повітря повнилося міцним духом бузини. Чутно було, як м’яко падали поодинокі краплини дощу, як тихо шелестіли намоклі дерева та ще несміливо починали озиватися принишклі було під час грози тварини. Музика в палаці вщухла. Тільки людські голоси добувалися крізь позачинювані й позавішувані вікна.

— Може, ви й маєте рацію, ви молодий! — сказав нарешті майор Цоґлауер.

То була лише мізерна, жалюгідна часточка того, що майор передумав за ту мить. Решту — великий, переплутаний клубок думок, він ніби проковтнув.

Було вже далеко після півночі. Проте в містечку люди ще стояли біля дверей будинків і на дерев’яних хідниках, розмовляючи. Коли лейтенант проминав їх, вони замовкали.

Коли він дістався готелю, вже світало. Він відчинив шафу. Поскладав у валізу дві уніформи, цивільне вбрання, білизну й шаблю Макса Деманта. Порався повільно, щоб збавити час. Розтягав кожний свій порух. Він перевіряв за годинником тривалість кожного поруху. Боявся незаповненого часу, що лишився до рапорту.

Настав ранок. Онуфрій приніс уніформу й начищені до блиску чоботи.

— Онуфрію, — сказав лейтенант, — я звільняюся з армії.

— Слухаюсь, пане лейтенанте! — сказав Онуфрій.

Він вийшов з кімнати, перейшов коридор, спустився сходами наниз до комірчини, де мешкав, склав свої речі в строкату хустку, почепив вузлика на кінець свого черешньового ціпка й поклав на ліжко. Він вирішив повернутися додому, в Бурлаки: незабаром починалися жнива. Він більше не мав чого робити в цісарсько-королівській армії. Здається, це звалося «дезертирством» і за це розстрілювали. Проте жандарми навідувалися в Бурлаки лише раз на тиждень, від них можна було сховатися. Скільки вже хлопців так зробили! Пантелеймін вуйка Івана, Григорій вуйка Миколи, Павло рябий і рудий Никифор. А спіймали й засудили тільки одного, та й то вже так давно!

Що ж до лейтенанта Тротти, то він передав свою заяву про відставку з армії під час офіцерського рапорту. Прохання негайно задовольнили. На учбовому плацу він прощався з товаришами. Вони не знали, що йому сказати. Оточивши його нещільним колом, вони мовчки стояли, поки, врешті, Цоґлауер знайшов прийнятну формулу прощання. Вона була вкрай проста.