Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

— На все добре! — сказав він.

І всі повторили ті слова.

Лейтенант поїхав до Хойницького.

— У мене завжди знайдеться місце! — сказав той. — Я, до речі, заїду до вас!

На мить Тротта згадав пані фон Таусіґ. Хойницький догадався про те й сказав:

— Вона в чоловіка. Його напад цим разом триватиме довго. Може, він назавжди лишиться там. І добре зробить. Я йому заздрю. До речі, я її провідував. Вона постаріла, друже, постаріла!

Наступного ранку, о десятій годині, Тротта увійшов до окружного управління. Батько сидів у канцелярії. Тільки-но відчинивши двері, лейтенант побачив його. Він сидів біля вікна, саме навпроти дверей. Сонце, пробиваючись крізь зелені жалюзі, прослало вузькі пасмуги на темно-червоному килимі. Дзижчала муха. Цокав годинник. Було прохолодно, тіняво й по-літньому тихо, як колись під час канікул. Проте сьогодні на всіх предметах у цій кімнаті лежав якийсь новий, непевний блиск. Не знати звідки він походив. Окружний начальник підвівся. То він випромінював те світло. Чисте срібло його бакенбардів підсвічувало притемнений зеленими жалюзі день і червону жарінь килима. То розливалася сяйлива лагідність незнаного, може, потойбічного дня, який уже ввійшов у земне існування пана фон Тротти, отак, як ранки світу посейбічного починають бриніти, ще коли на небі сяють нічні зорі. Багато років тому, як ти приїздив на канікули з моравської Білої Церкви, батькові бакенбарди ще скидалися на невеличку, чорну, розділену навпіл хмарку.

Окружний начальник так і стояв біля письмового столу. Він почекав, поки син підійшов, тоді поклав пенсне на службові папери і обійняв сина. Вони швидко поцілувалися.

— Сідай, — сказав окружний начальник і вказав на крісло, те ж таки, в якому Карл Йозеф, бувало, сидів іще кадетом, у неділю, з дев’ятої до дванадцятої, тримаючи на колінах кашкета зі вкладеними в нього білими рукавичками.

— Батьку, — почав Карл Йозеф. — Я кидаю армію!

Він почекав. Він одразу ж відчув, що нічого не спроможний пояснити сидячи. Отож він підвівся, став навпроти батька по другий бік столу і втопив очі в сріблясті батькові бакенбарди.

— Після того лиха, — сказав батько, — що спіткало нас позавчора, це скидається на… на… дезертирство.

— Ціла армія вчинила дезертирство, — відповів Карл Йозеф.

Він відійшов від столу. Він почав ходити туди й сюди по кімнаті, заклавши ліву руку за спину й супроводжуючи жестами правої свою розповідь. Багато років тому отак ходив по кімнаті старий. Дзижчала муха. Цокав на стіні годинник. Сонячні пасмуги на килимі чимраз яснішали, сонце швидко пливло догори, воно, мабуть, уже високо стояло в небі. Карл Йозеф урвав свою розповідь і поглянув на окружного начальника. Старий сидів, безвладно опустивши обидві руки, напівприкриті блискучими, круглими, цупкими манжетами, на бильця крісла. Голова його схилилася на груди, і крила бакенбардів лежали на комірі кітеля. Він молодий і нерозумний, подумав син. Він милий, молодий дурник із сивою головою. А я, герой Сольферіно, чи не батько його? Я став старий, а він лише літній. Карл Йозеф усе ходив туди-сюди по кімнаті й раптом вигукнув:

— Монархія померла, померла! — І зупинився.

— Можливо! — промурмотів окружний начальник.

Він подзвонив і сказав, коли увійшов черговий канцелярії:

— Передайте панні Гіршвіц, що сьогодні ми обідаємо на двадцять хвилин пізніше! — Ходімо! — сказав він до сина, узяв капелюха й ціпка, і вони подалися до міського парку.

— Свіже повітря не завадить, — мовив окружний начальник.

Вони поминули павільйон, де білява панна продавала воду з малиновим сиропом.

— Я втомився! — сказав окружний начальник. — Сядьмо!

І вперше, відколи служив у цьому місті, він опустився на звичайну паркову лаву. Він заходився креслити ціпком на землі якісь безглузді фігури і, ніби між іншим, сказав:

— Я був у цісаря. Власне, я не хотів тобі про це казати. Цісар особисто залагодив твою справу. Та більше ані слова про це!

Карл Йозеф просунув свою руку під батькову. Тепер він відчував худу руку старого знов так, як колись під час вечірньої прогулянки у Відні. Він більше не приймав своєї руки. Вони разом підвелися і пліч-о-пліч пішли додому.

Панна Гіршвіц вийшла в недільному вбранні з сірого шовку. Вузеньке пасмо кіс у її високій зачісці над чолом набуло барви її недільного вбрання. Вона, якомога поквапившись, устигла ще приготувати святковий обід: суп із локшиною, запечену яловичину і вареники з вишнями.