Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Йозеф стояв біля повозу, тримаючи капелюха в руці.

Хойницький уже взявся за віжки. Тротта відчув несподівану ніжність до Бродніцера. «Прощавайте!» — хотів був він сказати. Але Хойницький уже цмокнув на коней, і вони рушили, піднявши водночас голови й хвости, і високі, легкі колеса, порипуючи, покотилися піскуватою вулицею, наче по м’якій постелі.

Вони їхали поміж боліт, що відлунювали жаб’ячим гамором.

— Ось де ви будете мешкати! — сказав Хойницький.

То був невеликий будиночок край ліска, з зеленими жалюзі, як у домі окружного начальника. Тут жив Іван Степанюк, помічник лісничого, старий чоловік із довгими звислими донизу вусами барви оксидованого срібла. Він дванадцять років прослужив у війську. Удаючись до рідної мови армійців, називав Тротту «паном лейтенантом». Він носив сорочку з грубого полотна, з вузьким, вишитим синіми й червоними нитками коміром. Вітер надимав широкі рукави сорочки, і здавалося, ніби в старого замість рук — крила.

Тут зостався лейтенант Тротта.

Він вирішив не бачитися ні з ким із колишніх товаришів.

При світлі блимливої свічки, в своїй дерев’яній кімнатці, він писав батькові листа на жовтому, волокнистому канцелярському папері, ставлячи звертання на відстані чотирьох пальців від горішнього краю аркуша, а текст розташовуючи з відступом на два пальці від бічних. Усі листи були схожі між собою, як службові записки.

Роботи він мав небагато. У великі книги в чорно-зеленій оправі записував прізвища поденників, їхню платню, видатки на гостей, що мешкали в Хойницького. Він додавав цифри, без нехоті, але не до ладу, складав звіти про стан пташарні, про поголів’я свиней, продані чи залишені для власного вжитку овочі, малу земельну ділянку, де ріс жовтий хміль, і сушарку, щороку віддавану в оренду.

Тепер він краще познайомився з мовою цього краю. Він розумів те, що казали селяни. Провадив перемовини з рудими євреями, що вже починали купувати дрова на зиму. Вивчив різницю між вартістю берези, сосни, ялини, дуба й клена. Він скупував. Так само, як його дід, герой Сольферіно, лицар правди, він твердими, сухорлявими пальцями перелічував тверді срібні монети, коли вибирався в четвер до міста на базар купувати сідла, хомути, коси, мантачки, ярма, серпи, граблі й насіння. Побачивши випадком офіцера, що проходив поряд, опускав голову. Та його обачність була зайва. Він запустив буйні вуса, на щоках стирчала цупка, чорна, густа щетина. Його ледве можна було впізнати. Усюди вже готувалися до жнив. Селяни, стоячи перед хатами, гострили коси круглими цеглясто-червоними мантачками. Скрізь по селах чиргикала об камінь криця, заглушуючи гомінке сюрчання коників. Ночами лейтенант інколи чув музику й гамір, що долинали з «нового палацу» Хойницького. Крізь сон ті звуки видавалися йому нічним кукуріканням півнів і гавкотом собак на повний місяць. Нарешті він був задоволений, самотній і мовчазний. Так наче ніколи й не жив інакшим життям. Коли не спалося, він уставав з постелі, брав ціпка й вирушав у поля, мандруючи серед багатоголосих хорів ночі, дочікувався світанку, вітав червоне сонце, вдихаючи росу і тихенький спів вітру, що звістував день. Повертався свіжий, як після доброго цілонічного сну.

— Слава Ісусу Христу! — віталися до нього селяни.

— Навіки слава! — відповідав Тротта.

Ідучи, він так само, як вони, згинав ноги в колінах. Так ходили й селяни Сиполя.

Якось він ішов через село Бурлаки. Мала дзвіничка, ніби вказівний палець села, наставилася в синє небо. Стояло тихе надвечір’я. Сонно кукурікали півні. Вподовж усієї вулиці вгорі витанцьовували і дзуміли комарі. Зненацька з однієї хати вийшов бородатий чорнявий чоловік, став посеред вулиці й привітався:

— Слава Ісусу Христу!

— Навіки слава, амінь! — сказав Тротта й хотів був рушати далі.

— Пане лейтенанте, я Онуфрій! — сказав бородатий селянин.

Борода вкрила його обличчя кошлатим, чорним, щільним віялом.

— Чого ти став дезертиром? — спитав Тротта.

— Я просто пішов додому! — відповів Онуфрій.

Не було сенсу задавати такі безглузді питання. Онуфрія цілком можна було зрозуміти. Він служив лейтенантові, як лейтенант служив цісареві. Батьківщини більше не було. Вона розпалася, розлетілася на шматки.

— Ти не боїшся? — спитав Тротта.

Онуфрій не боявся. Він жив у сестри. Жандарми щотижня проходили через село не озираючись. Зрештою, вони теж були українці, селяни, як і Онуфрій. Якщо вахмістрові не надходив письмовий виказ, його ніщо не обходило. У Бурлаках нікого не виказували.