Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Тротта повернувся. Він шукав повозу, але жодного не бачив. Швидко, широко ступаючи, подався до Хойницького. Брама стояла відчинена навстіж, усі вікна були освітлені, як під час «великих свят». Хойницький зустрів його в передпокої, убраний в уніформу, в шоломі й з патронташем. Він звелів запрягати коней, до гарнізону йому було три милі, а він хотів прибути туди ще тієї ж ночі.

— Зачекай хвилину! — сказав він Тротті. — Це він уперше звернувся до нього на «ти», може, з неуважності, а може, тому, що був убраний в уніформу. — Я тебе підвезу!

Вони під’їхали до Степанюкової оселі. Хойницький сів. Він дивиться, як Тротта скидає з себе цивільне вбрання і предмет за предметом одягає на себе уніформу. Так лише кілька тижнів тому — але як же давно те було! — дивився Хойницький у готелі Бродніцера на перевдягання лейтенанта Тротти у цивільне. Тротта повернувся до своєї уніформи, у свою вітчизну. Він виймає з футляра шаблю, оперізується, величезні чорно-жовті китиці лагідно погладжують блискучий метал шаблі. Аж ось Тротта замикає валізу.

В них обмаль часу задля прощання. Вони зупиняються перед казармою єгерів.

— Adieu! — каже Тротта.

За широкою, непорушною спиною візничого вони дуже довго тиснуть один одному руки, майже чутно, як летить час. Самого потиску рук, одначе, видається їм замало. Вони відчувають, що мусять зробити ще щось.

— У нас цілуються, прощаючись! — каже Хойницький.

Отож вони швидко обіймаються й цілуються. Тротта висідає з повозу. Вартовий біля казарми віддає честь. Коні рушають. За Троттою зачиняються ворота казарми. Ще якусь мить він стоїть і слухає, як від’їздить повіз Хойницького.

Ще тієї ж таки ночі єґерський батальйон вирушив маршем на північний схід, у напрямку Волочиська. Пішов дощ, спершу невеличкий, та дедалі чимраз рясніший, і невдовзі біластий порох шляху обернувся на сріблясто-сіру твань. Багно чвакотіло під солдатськими чобітьми й забризкувало бездоганну уніформу офіцерів, що, згідно з наказом, ішли на смерть. Довгі шаблі заважали їм вільно рухатися, а пишні китиці чорно-золотих офіцерських шарфів метлялися в кожного при боці, закустрані, намоклі й забризкані тисячами дрібненьких бризочок багна. Удосвіта батальйон дістався мети, з’єднався з двома незнайомими піхотними полками й утворив із ними одну похідну колону. Так вони прочекали два дні, і ніщо не нагадувало війни. Подеколи вони чули вдалині правобіч поодинокі постріли. То були незначні сутички прикордонних кінних загонів. Часом бачили пораненого митника чи вбитого жандарма. Наче мертвих, проносили санітари поранених повз солдатів, що стояли й чекали. Війна все не хотіла починатися. Вона барилася, як часом цілими днями баряться грози, перше ніж ринути на землю.

Третього дня надійшов наказ відступити, і батальйон вишикувався для відходу. Офіцери, як і солдати, були розчаровані. Пішла поголоска, що за дві милі на схід від них знищено до ноги цілий драгунський полк. Козаки нібито вже перейшли кордон. Мовчки й понуро військо відходило на захід. Незабаром вони помітили, що відбувається безладний відступ, бо на роздоріжжях, у селах і малих містечках наштовхувалися на метушкі юрми військ найрозмаїтіших гатунків зброї. Від армійського командування надходили численні й вельми розбіжні накази. Більшість їх стосувалася евакуації міст і сіл, а також заходів щодо проросійськи налаштованих українців, духівництва та шпигунів. Поквапні військово-польові суди виносили в селах поквапні вироки. Таємні шпиги постачали безконтрольні викази на селян, священиків, учителів, фотографів, урядовців. Було ніколи. Доводилося якнайшвидше відступати, але й зрадників карати якнайшвидше. І поки санітарні вози, обози, польова артилерія, драгуни, улани й піхотинці під безугавним дощем на розгрузлих дорогах несподівано збивалися в безнадійні клубки, кур’єри гнали учвал туди й сюди, мешканці невеличких містечок нескінченними юрмами тікали на захід, огорнуті чорним страхом, навантажені білими й червоними перинами, сірими лантухами, брунатними меблями й синіми гасовими лампами, — на церковних майданах, по хуторах і селах ляскали постріли поквапних виконавців спішних вироків, і понурий стукіт барабанів супроводив монотонне читання тих вироків судовиками, і жінки страчуваних, падаючи в багнюку перед забрьоханими чобітьми офіцерів, голосили, благаючи змилуватись, і палахкий вогонь шугав із хат і повіток, стаєнь і оборогів. Війна для австрійської армії починалася з військово-польових судів. Цілими днями висіли на церковних майданах по деревах справжні й гадані зрадники на пострах живим. А живі тікали хто куди. Довкруги повішених палав вогонь, уже потріскувало на деревах листя, бо полум’я було дужче за невпинний, сірий, тихий дощ, що був ніби вступом до цієї кривавої осені. Стара кора давнезних дерев тліла повільно, і дрібненькі, палкі, сріблясті іскри вистрілювали з-поміж її борозенок, догори повзли вогняні черв’ячки і пожирали листя: зелений лист скручувався, червонів, потім чорнів, тоді робився сірий, мотузки перетлівали, і трупи падали додолу зі звуглілими обличчями й ще не пошкодженими тілами.