Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

І той низько вклонився й приніс келишок коньяку.

— Ще один! — звелів окружний начальник.

Аж тепер він скинув пенсне. Він згадав, що повідомлення про синову смерть лишилося на килимі в канцелярії окружного управління, підвівся і рушив назад. За ним ішов доктор Сковронек.

Пан фон Тротта, здавалося, не помічав його. Проте він зовсім не здивувався, коли Сковронек, не постукавши, відчинив двері канцелярії, зайшов і став біля дверей.

— Ось лист, — сказав окружний начальник.

Тієї ночі й багатьох наступних пан фон Тротта не спав. Голова його тіпалась і хиталася й на подушці. Часом син увижався окружному начальникові. Лейтенант Тротта стояв перед батьком з повним води офіцерським кашкетом і казав:

— Пий, тату, ти ж так хочеш пити!

Це часто снилося йому уві сні, і дедалі частіше. Помалу окружному начальникові пощастило прикликати сина щоночі, а подеколи Карл Йозеф приходив до нього навіть по кілька разів на ніч. Отож пан фон Тротта почав тужно чекати ночі й сну, удень він робився нетерплячий. Коли ж надійшла весна й дні стали довші, окружний начальник почав уранці й вечорами затемнювати кімнату і в такий ото штучний спосіб подовжував свої ночі. Голова його так і не перестала тіпатися. І потроху й сам він, і довколишні звикли до того.

Здавалося, війна мало турбувала пана фон Тротту. Газету він брав до рук лише задля того, щоб сховати за нею свою тремтячу голову. Між ним і доктором Сковронеком ніколи не заходило мови про перемоги й поразки. Здебільшого вони грали в шахи, не перемовляючись ані словом. Та інколи один казав другому:

— Пам’ятаєте оту партію, два роки тому? Тоді ви були так само неуважні, як сьогодні!

Вони неначе розмовляли про події, що відбувалися десятки років тому.

Спливло чимало часу, відколи надійшла звістка про смерть Карла Йозефа; змінювалися за предковічними, несхибними законами природи пори року, хоч люди ледве чи й відчували те за червоним серпанком війни, — і окружний начальник найменше за всіх. Голова його все так само тіпалася, неначе великий, проте легкий овоч на занадто тонкому стеблі. Лейтенант Тротта вже зотлів або став здобиччю гайворонів, що кружляли тоді над смертоносним залізничним насипом, а старому панові фон Тротті все здавалося, ніби він лишень учора одержав звістку про синову смерть. І лист майора Цоґлауера, що теж уже був мертвий, лежав у нагрудній кишені окружного начальника; старий щодня знов і знов перечитував того листа, зберігаючи його в усій страхітливій свіжості, як ото дбайливі руки зберігають могильний пагорбок. Що було старому панові фон Тротті до сотень тисяч нових мерців, котрі полягли слідом за його сином? Що було йому до квапливих і плутаних указівок начальства, які надходили щотижня? І що було йому до загибелі світу, наближення якої він тепер бачив куди виразніше, ніж колись віщун Хойницький? Його син був мертвий. Його служіння скінчилося. Його світ загинув.

Кінець третьої частини

Нам залишається ще тільки розповісти про останні дні життя пана окружного начальника Тротти. Вони минули як єдиний день. Час плинув повз нього широким, рівним потоком з його монотонним гомоном. Вісті з війни і всілякі надзвичайні постанови та накази намісництва мало цікавили окружного начальника. Адже він давно міг вийти на пенсію. Служив же далі лише тому, що так диктувала війна. І через те йому інколи здавалося, що він тепер тільки одбуває своє друге, блякле, життя, а перше, справжнє, вже давно завершив. Його дні — так йому здавалося — не квапилися до могили, як дні життя інших людей. Скам’янілий, ніби власний надгробок, стояв окружний начальник на березі своїх днів. Ніколи пан фон Тротта дужче не скидався на цісаря Франца Йосифа. Деколи він навіть сам наважувався порівняти себе з цісарем. Він згадував аудієнцію в Шенбрунському палаці і, на взірець старих людей простого коліна, що гомонять між собою про спільне лихо, подумки казав Францові Йосифу:

— А що?! Якби хто був нам сказав це тоді! Нам, двом стариганам!

Пан фон Тротта спав дуже мало. Їв, не помічаючи, що перед ним поставили. Підписував папери, яких до пуття не прочитав. Траплялося, що він приходив до кав’ярні, коли доктора Сковронека там ще не було. Тоді пан фон Тротта брав «Фремденблатт» триденної давності і ще раз читав про те, що давно знав. Та коли доктор Сковронек повідомляв останні новини дня, окружний начальник лише кивав головою, наче вже знав їх.

Одного дня він одержав листа. Якась там зовсім йому невідома пані фон Таусіґ, на той час добровільна сестра-жалібниця в одному з віденських медичних закладів для психічнохворих, у Штайнгофі, — сповіщала панові фон Тротті, що граф Хойницький, який кілька місяців тому повернувся божевільний з бойовища і тепер перебуває в лікарні, дуже часто говорить про окружного начальника. Серед безладних графових балачок часто можна почути, ніби він має сказати щось важливе панові фон Тротті. І якщо, мовляв, окружний начальник випадково має намір завітати до Відня, то, можливо, його візит до хворого міг би спричинити несподіване прояснення розуму графа, як уже не раз траплялося в схожих випадках. Окружний начальник сказав про це докторові Сковронеку.