Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

— Все можливо, — відповів Сковронек. — Якщо ви це витримаєте, себто легко витримаєте…

— Я все можу витримати, — сказав пан фон Тротта.

Він вирішив їхати негайно. Може, хворий знає щось важливе про лейтенанта? Може, він має передати батькові щось написане рукою сина? Пан фон Тротта поїхав до Відня.

Його провели до військового відділення лікарні для психічнохворих. Стояла пізня осінь, день випав похмурий, лікувальний заклад бовванів за завісою сірого дощу, який ось уже кілька днів поливав світ. Пан фон Тротта сидів у сліпучо-білому коридорі, дивився крізь ґрати вікна на щільніші й тонші ґрати дощу і думав про залізничний насип, на якому помер його син. Тепер він геть змокне, думав окружний начальник, так наче лейтенант поліг лише сьогодні або вчора. Час минав поволі. Повз старого проходили люди з божевільними обличчями й страшно вивернутими руками чи ногами, проте для окружного начальника божевілля не означало нічого страшного, хоча він оце вперше бачив таку лікарню. Страшна була тільки смерть. «Шкода! — думав пан фон Тротта. — Якби Карл Йозеф не загинув, а збожеволів, я б уже якось вернув його до тями. А якби навіть не вернув, то я ж би міг щодня приходити до нього! Може б, у нього була отак жахливо спотворена рука, як ось у того лейтенанта, якого щойно провели повз мене. Але ж то була б його рука, і спотворену руку можна гладити. І в підведені під лоба очі можна дивитися! Головне, що то синові очі. Щасливі ті батьки, чиї сини побожеволіли!».

Аж ось прийшла пані фон Таусіґ, сестра-жалібниця, як і всі інші. Він бачив лише її вбрання, що йому до її обличчя? А вона дивилася на нього довго, і потім сказала:

— Я знала вашого сина.

Аж тепер окружний начальник звів погляд на її обличчя. То було обличчя вже не молодої жінки, яка все ще була вродлива. Так, шапочка сестри-жалібниці молодила її, як і кожну жінку, бо то було в їхній природі — молодшати від власної доброти і милосердя й від зовнішніх атрибутів милосердя. «Це світська дама», — подумав пан фон Тротта.

— Чи давно, — спитав він, — ви знали мого сина?

— Це було перед війною, — відповіла пані фон Таусіґ.

Потім вона взяла окружного начальника під руку, повела коридором, як звикла водити хворих, і тихо сказала:

— Ми кохали одне одного, Карл Йозеф і я!

Окружний начальник запитав:

— Даруйте, це не через вас тоді сталася та безглузда історія?

— Трохи й через мене, — сказала пані фон Таусіґ.

— Так, так, — мовив пан фон Тротта, — трохи й через вас. — Потім злегенька стиснув руку сестри милосердя і сказав: — Мені б хотілося, щоб у Карла Йозефа й далі траплялися «історії» через вас!

— Тепер ходімо до нашого пацієнта, — сказала пані фон Таусіґ.

Бо сльози підступили їй до очей, а вона вважала, що їй не можна плакати.

Хойницький сидів у голій кімнаті, звідки прибрали всі меблі, бо інколи він шаленів. Він примостився на стільці, усі чотири ніжки якого були міцно пригвинчені до підлоги. Коли окружний начальник зайшов, він підвівся, пішов назустріч гостеві й сказав до пані фон Таусіґ:

— Вийди, Валі! Нам треба обговорити дещо важливе!

І вони лишилися самі. У дверях було вічко. Хойницький пройшов до дверей, затулив його спиною і сказав:

— Вітаю вас у моїй господі!

Голий його череп з якихось незбагненних причин здавався панові фон Тротті ще голішим. Із трохи лупатих великих синіх очей хворого ніби віяло крижаним вітром, морозом, що наче шугали над його жовтим, худим і водночас одутлим обличчям і пустельною, голою лисиною. Правий кутик рота Хойницького час від часу посіпувався. Так наче він збирався усміхнутися правим кутиком вуст. Його здатність усміхатися цілком перемістилася в той правий кутик, назавжди покинувши всю решту рота.

— Сідайте! — сказав Хойницький. — Я звелів викликати вас, щоб повідомити вам дещо важливе. Нікому про це не кажіть! Крім вас і мене, сьогодні про це ще не знає жодна душа! Старий помирає!

— Звідки вам це відомо? — запитав пан фон Тротта.

Хойницький, усе ще стоячи під дверима, наставив пальця на стелю палати, тоді приклав його до губів і сказав:

— Згори!

Потім обернувся, відчинив двері й гукнув:

— Сестро Валі! — І сказав до пані фон Таусіґ, яка з’явилася негайно: — Аудієнцію скінчено!

Він уклонився. Пан фон Тротта вийшов. Він ішов довгими коридорами в супроводі пані фон Таусіґ і спустився широкими сходами наниз.

— Можливо це допомогло! — сказала вона.

Пан фон Тротта попрощався й поїхав до радника міністерства шляхів сполучення Странського. Він сам не знав гаразд, чому. Він поїхав до Странського, одруженого з уродженою Копельманн. Странські були вдома. Окружного начальника впізнали не враз. А тоді привіталися з ним, як йому здалося, зніяковіло, й смутно, і холодно водночас. Його частували кавою і коньяком.