Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

— Покласти край! — сказав Франц Йосиф.

Його не почули.

— Якби ж я був поліг під Сольферіно! — сказав він.

Його не почули.

«Можливо, — думав він, — я вже помер і розмовляю мовою мерців. Тому мене тут не розуміють». І він заснув.

А надворі, під нескінченним дощем, із капелюхом у руці, чекав серед простої челяді пан фон Тротта, син героя Сольферіно. Дерева в Шенбрунському парку шуміли й «сичали», дощ шмагав їх тихо, терпляче, щедро. Надійшов вечір. Сходилося дедалі більше цікавих. Парк сповнився людьми. Дощ не вщухав. Ті, що чекали, розбрелися парком, одні приходили, інші йшли собі. Пан фон Тротта все стояв. Запала ніч, сходи спорожніли, люди пішли спати. Пан фон Тротта пройшов ближче до брами. Він чув, як під’їздили повози. Деколи над його головою гучно відчинялося вікно. Лунали голоси. Браму відчинили, потім зачинили знов. Його ніхто не помітив. Дощ ішов, невтомний, тихий, дерева шуміли й гойдалися.

Аж ось забамкали дзвони. Окружний начальник рушив іти. Він спустився пласкими сходами наниз, перейшов алеєю до ґратчастої залізної хвіртки. Тієї ночі вона стояла відчинена. Він пройшов увесь довгий шлях до міста, простоволосий, з капелюхом у руці, не зустрівши ані лялечки. Ішов дуже повільно, наче за домовиною. Коли почало сіріти, він дістався готелю.

Він поїхав додому. В окружному місті В. також ішов дощ. Пан фон Тротта викликав панну Гіршвіц і сказав:

— Я піду ляжу, шановна! Я втомився!

І вперше на своєму віку за дня ліг у постіль.

Заснути пан фон Тротта не зміг. Він загадав покликати доктора Сковронека.

— Любий докторе Сковронеку, — сказав він. — Чи не звеліли б ви, щоб мені принесли канарку?

Йому принесли канарку з оселі старого Жака.

— Дайте їй грудочку цукру! — попрохав окружний начальник.

І канарка отримала грудочку цукру.

— Таке любе створіння! — сказав окружний начальник.

Сковронек повторив:

— Любе створіння!

— Воно переживе нас усіх! — сказав пан фон Тротта. — Дяка Богові!

Потім окружний начальник попрохав:

— Покличте священика! Але приходьте знов!

Доктор Сковронек перечекав священика. Потім зайшов до спальні. Старий пан фон Тротта тихо лежав на подушках. Очі в нього були напіврозплющені. Він сказав:

— Вашу руку, любий друже! Чи не принесли б ви мені портрета?

Доктор Сковронек знайшов робочий кабінет, став на стілець і зняв з гачка портрет героя Сольферіно. Коли він повернувся, тримаючи портрет обома руками, пан фон Тротта вже не зміг на нього подивитися. Дощ стиха вибивав по шибках.

Доктор Сковронек, тримаючи портрет на колінах, чекав. За кілька хвилин він підвівся, узяв руку пана фон Тротти, нахилився до грудей окружного начальника, глибоко зітхнув і стулив померлому очі.

То був день, коли тіло цісаря спускали в склеп монастиря капуцинів. Три дні згодом спустили в могилу тіло пана фон Тротти. Бургомістр міста В. сказав промову. Вона, як і всі промови того часу, починалася зі згадки про війну. Далі бургомістр сказав, що окружний начальник віддав цісареві свого єдиного сина і, незважаючи на це, лишився жити й не покинув служби. Тим часом невтомний дощ поливав простоволосі голови всіх тих, що зібралися біля могили, і кругом шуміли й шаруділи мокрі кущі, вінки і квіти. Доктор Сковронек, у незвичній для нього уніформі головного лікаря ополчення, силкувався прибрати суто військової постави «струнко», хоч зовсім не вважав її найбільш доречною для вираження пієтету. Бувши наскрізь цивільною людиною, доктор Сковронек думав собі: «Смерть зрештою — не генерал-майор медичної служби!». Потім він один із перших підійшов до могили. Зневажливо глянувши на лопату, яку простяг йому один із копачів, доктор нахилився, відколупнув грудку вогкої землі, розім’яв її в лівій руці і кинув правою дрібненькі грудочки на домовину. Потім він відійшов. Йому спало на думку, що вже звернуло з обіду, наближалася година шахової гри. Він більше не мав партнера, проте вирішив піти до кав’ярні.

Коли вийшли з цвинтаря, бургомістр запросив доктора до свого повозу. Сковронек сів туди.

— Мені хотілося згадати ще й про те, що пан фон Тротта не міг пережити цісаря. Як ви гадаєте, пане докторе?

— Не знаю, — відповів доктор Сковронек. — Мені здається, вони обидва не могли пережити Австрії.

Перед кав’ярнею доктор Сковронек попрохав зупинити коней. Як і кожного дня, він рушив до звичного столика. Шахівниця вже стояла там, наче окружний начальник не помер. Кельнер прийшов забрати її. Але Сковронек сказав: