Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Чому, питав я, не фотографовано Арнольдового старшого брата Цезаря? Цезарем його названо на честь рано померлого материного брата. Здавалось, це ім’я тяжіло над хлопцем, ставило йому завдання, для яких він не був народжений. Він мусив стати або генієм, або нікчемою. Хто ж, мавши таке ім’я, зміг би дати радість своїм батькам?

Ні, він не давав їм ніякої радості, принаймні батькові. Цезаря рідко можна було застати вдома. Він тинявся вулицями, його можна було побачити перед входом у цирк Кавалі, перед кінотеатром на околиці міста й на тій вуличці, де в кожному будинку містився бордель. А він мав лише чотирнадцять років. Я добре пам’ятаю його червоне, простацьке обличчя з грубими, невиразними рисами, низьке наморщене чоло, що немов хотіло вдати з себе стурбоване, дивовижний контраст між його скептичним ротом, що скидався на старий, невеселий серп, і ясними, зеленкуватими, по-тваринному безтямними блискучими очима. Коли йому було п’ятнадцять років, він спав з усіма покоївками в сусідстві, чорний заріст пробивався з кожної пори на його обличчі, а брови почали зростатися на переніссі. Він «не хотів учитися». Старий Ціппер «забрав його» з гімназії і «віддав» до реальної школи. Тут він влаштував бійку з товаришем, розбив йому носа й дав у зуби вчителеві, що хотів їх розборонити. Тоді старий Ціппер «забрав» Цезаря з реальної школи й «запхав» його до народної школи. Там було чимало таких цезарів, і вчителі стереглися, щоб ті їх не набили. Цезар Ціппер там нічим особливим не відзначався, сидів по два роки в кожному класі, але користі з того було мало. Залишивши врешті школу, він тільки й умів, що сяк-так читати й писати.

Цезар ніби не належав до родини Ціпперів. Насамперед його ніколи не можна було застати вдома, хіба що як сідали їсти. Тоді він примощувався в кінці столу, спиною до тих дверей, що вели до кухні, навпроти старого Ціппера, який між стравами сердито й зневажливо позирав на свого невдатного сина. Цезар не зважав на це. Він не підводив голови від тарілки, щось тихо мурмотів, постукував підборами об підлогу, тарабанив пальцями по стільці, знаючи, що цим ще дужче дратує батька. Здавалося, що він навіть задоволено прислухався, як у старому Ціпперові закипала лють. Але той ще стримувався. Та ось подавали солодке, яке Ціппера ніколи не вдовольняло, і він раптом вибухав. Він шпурляв у Цезаря сільничкою, чого той давно вже сподівався і вправним рухом звичної до цього людини ловив сільничку й знову ставив на стіл. Грюкав стілець: то старий Ціппер відсовував його від столу й підводився. Він стояв, схилившись, тримаючи в лівій руці серветку, а правою сягав позад себе, шукаючи спинки стільця. Якусь мить видно було, як його рука хапалася за порожнечу. Я ще й досі немов бачу перед собою ту його праву руку. Вона скидалася на тварину — на якогось волохатого павука, що наосліп хоче спіймати уявну здобич. Та рука була страшна, страшніша за обличчя старого, надто простодушне, щоб хоч на мить стати страшним.

Тієї секунди Цезар лівою рукою відчиняв двері до кухні. І ось уже звідти долинав приємний запах їжі, чути було, як на плиті щось кипить і як пані Ціппер схлипує й витирає носа. Тримаючи ліву руку на дужці дверей, а правою затуляючись, мов щитом, Цезар показував батькові довгого червоного язика. То був ніби не язик, а щось безсоромне, оголене, навіть більше, ніж оголене, — обдерте від білої шкіри. Язик витягався в бік старого Ціппера, немов відкрита рана або червоний омах полум’я. З горла в Цезаря вихоплювалось глухе бурчання, наче там починався невеличкий землетрус. Наступної миті він зникав за дверима.

Ця сцена повторювалась кілька разів на тиждень, власне, я бачив її щоразу, коли мене запрошували до столу. Арнольд знав усі фази цієї сцени, і вона вже не вражала його. Навіть здавалося, що він спостерігав її з неабияким задоволенням, — часом я бачив, як під час тієї короткої безсловесної бурі, супроводжуваної тільки страшними жестами й нелюдськими голосами, він силкувався приховати зловтішну посмішку, що все-таки проступала в нього на обличчі. Я не пригадую, щоб Цезар чи старий Ціппер колись доїдали до кінця, на їхніх тарілках завжди лишались неприємні недоїдки — руїни після бурі.

Та як після бурі настає погода, так і старий Ціппер починав жартувати, тільки-но зникав його невдатний син. Перед ним ще стояли недоїдки від обіду, а він ніби й не бачив їх. Він уже говорив про те, що ми сьогодні робитимем після обіду. Чи ми вже докінчили уроки? Чи бачили нову карусель, яку цього тижня поставив італієць поряд з багатьма іншими, що вже були там раніше? Чи ми вже знаємо, що ляльковий театр Андреаса дає сьогодні нову програму? Чи вже читали в газеті, що канікули цього року почнуться не наприкінці червня, як звичайно, а посередині цього місяця?