Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Ось що турбувало старого Ціппера. Іноді він підходив до шафи, врочисто відчиняв її, мов олтар, і діставав скрипку в чорному футлярі, що нагадував труну. Разом зі скрипкою там була похована юність і надії старого Ціппера. Адже він мріяв стати музикантом і мало не став ним. Він мав, за його словами, «нелюдський слух», і одного чудового дня почав грати — без нот, без «початкових основ», без учителя, «наче його надихнув якийсь дух». Далі він уже «грав усе, що чув». Грав «менуети й вальси». Ходив на «всі нові оперети» і другого дня відтворював арії з них «на слух». Тепер він ще вмів зіграти тільки одну пісеньку: «Знаєш, мамцю». Мене вона зворушувала до сліз, а старого Ціппера нітрохи не засмучувала. Навпаки: що більше морщилося його обличчя, то виразніше проступали на ньому захват, меланхолія і смертельна туга, тим дужче веселішала його душа. Він розтягав звуки до безконечності, як гуму, вставляв тремоло, де йому подобалось, його скрипка стогнала, нарікала, вила, чи була в цьому потреба, чи ні. Мені мороз пробігав по спині, а Ціп-перів батько виявляв свій добрий гумор тим, що бадьоро відбивав ногою такт і робив паузи в непередбачених місцях, задоволено позираючи навколо, захоплений собою, немов артист, що чує якісь далекі оплески, вловимі тільки для його вуха.

В кожному разі старий Ціппер з усіх мистецтв, навіть з усіх духовних проявів і форм життя найдужче любив музику. Вона заступала йому віру в Бога, існування якого він заперечував. Заступала, мабуть, і кохання, якого він не зазнав, і щастя, яке від нього тікало. Тож не дивно, що він хотів зробити музикантом бодай одного свого сина. Певну надію давало йому усвідомлення того, що Цезар учився важко, неохоче й не приховував своєї відрази до книжок, отже, мав «погану голову». Ага, думав старий Ціппер, цей буде музикантом! Ім’я Цезар Ціппер ніби створене для митця. Арнольд буде вченим, а Цезар віртуозом! Проте виявилося, що Цезар у музиці теж не робив ніякого поступу і після трьох років дорогого навчання в найкращих учителів міста все ще цигикав на скрипці гами.

— Навіть вальса не вміє заграти, — нарікав старий Ціппер. — Ну добре, не можна від кожного вимагати, щоб з нього вийшов митець, і з Цезаря не вийде, але ж хоч би міг заграти в товаристві, як захочеться потанцювати! Молодий хлопець має бути приємним, таким, щоб його всі любили!

Проте Цезар не давав ніяких підстав себе любити.

Якось старий Ціппер повернувся з післяобідньої прогулянки на годину раніше, ніж звичайно. Що сталося? Був один із найкращих весняних днів, наближався Великдень, родина чекала брата з Бразилії, і в цілому помешканні Ціпперів панувало те радісне хвилювання, яке викликають непередбачені витрати, найнята праля й очікування гостя. Світило сонце й цвіріньчали горобці. Але старий Ціппер, похиливши голову, важким кроком ходив з однієї кімнати до другої. Що сталося?

Виявляється, він дорогою зустрів Цезаревого вчителя музики й довідався, що його «нікчемний син» уже місяць не з’являвся «на лекції», мабуть, витрачав на щось інше гроші, які йому щомісяця давали для вчителя. Коли Цезар, ні про що не здогадуючись, повернувся додому, батько взяв у нього скрипку й мовчки розтрощив її об його тверду голову.

Тріски тієї скрипки старий Ціппер старанно визбирав з підлоги, зв’язав міцним шнурочком і сховав у торбину.

— До самої смерті, — присягнувся він, — я зберігатиму цю розтрощену скрипку.

Вона лежала в сейфі фірми «Айснер і К°» поряд зі страховими полісами й свідоцтвом про шлюб.

Коли я тепер згадую старого Ціппера, то щоразу дивуюся, що тоді не помічав, яка то була сумна постать. Він сам цього не усвідомлював. У ньому було щось від смутку блазня. Але мені він здавався веселим, як завжди дітям здається веселим блазень. Старий Ціппер з ріденькою моряцькою бородою кольору чаю, що облямовувала його широке обличчя і здавалась зайвою розкішшю, немов рама навколо невиразної картини, старий Ціппер з лагідними карими очима, в незмінному круглому цупкому капелюсі, якого він надягав, навіть коли підходив до відчиненого вікна чи бодай на кілька кроків віддалявся від дому, щоб купити газету, старий Ціппер з чорним ціпком «зі справжнього червоного дерева», — цей старий Ціппер, коли я тепер думаю про нього, щоразу глибоко засмучує мене. Мені сумно й цієї хвилини, коли я розповідаю про нього. Він мав багато клопоту в своєму житті, але, мабуть, ніколи не страждав. Та саме тому він і був такий сумний, немов спорожніла кімната, сумний, немов сонячний годинник у затінку, немов старий вагон на заіржавленій колії.