Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Якщо Арнольд десь затинався, старий Ціппер хапався руками за голову й питав:

— Що з тебе вийде?

Те саме він питав, коли Арнольд падав з велосипеда чи з коня. Що з нього вийде? Батько хотів, щоб вийшло все: артист цирку, учений і поет, винахідник і галантний кавалер, дипломат і хіромант, щасливець і композитор, донжуан і музикант, авантюрник і прем’єр-міністр. Усім міг стати Арнольд, усім тим, чим не став старий Ціппер.

Чому старий Ціппер ніким не став, принаймні як йому самому здавалося? Тому, що більшу частину енергії, якою його обдарував Господь, йому довелося вжити на те, щоб з пролетаря стати міщанином. Бо це і є дорога дрібних людей. Коли Ціппер, син столяра, був молодим, він мав також стати столяром. Він був підмайстром і робив з дуба столи, шафи, колиски, скрині і труни. Нарешті він подався в науку до одного славетного столяра у Відні.

В малому містечку так заведено, що кожному від народження призначений певний фах, певний спосіб діяльності, певне діло в житті. Той поліцай, той грабар. Той годинникар, а той торгує продуктами. Той багатий крамар, а той убогий скляр. У багатого й батько був уже багатий, і дід так само. Найстарші люди в містечку не пам’ятають, щоб хтось із предків багатого був бідний. А син столяра не стане грабарем. Або син бакалійника ніколи не стане сторожем. Ціппер, син столяра, був би також столяром, коли б не поїхав до великого міста.

Тут він уже не цілою душею віддавався своєму фахові. Якась частка його поривань виходила за межі, що їх накреслило йому життя. Зрештою, поривання до чогось нового було у нього в крові. І він був трохи легковажний. Він працював уже не в простій майстерні з трьома підмайстрами, як удома, в батька, а на великій трунарній фабриці з трьома сотнями робітників, з яких жоден не був столяром. Щодня вони виготовляли по сімдесят трун. Де живе багато людей, там багато й помирає. То було невеселе підприємство. Спершу Ціппер ненастанно думав про смерть. Але він був за натурою життєлюбом.

Він змінив фах, проте й далі працював з деревом: пішов у науку до майстра музичних інструментів. Він навчався робити скрипкові денця, кобилки й грифи. При цій нагоді він відкрив у собі хист до музики. Він не мав наміру чекати доти, аж доки навчиться робити цілу скрипку. Він сподівався на якесь особливе щастя, тим більше, що закохався в дівчину, батьки якої, заможні власники бакалійної крамниці, хотіли віддати свою дочку тільки за багатого. Він зіграв у лотерею і виграв. Тоді відразу відвідав батьків своєї коханої і сказав їм, що хоче відкрити крамницю з музичними інструментами. Відбулися заручини. Маленька крамничка його не влаштовувала, він хотів почати з великого. Та для цього треба було більше грошей, ніж він виграв. Вірячи в своє щастя, а також сподіваючись зазнати якихось пригод, він сів у поїзд і поїхав до Монте-Карло. І саме там склалися ті незвичайні обставини, за яких йому дістався хронометр.

Він програв більшу частину грошей, повернувсь додому й одружився. Йому вже не вистачило коштів навіть на маленьку крамничку з музичними інструментами. За посередництва свого тестя він отримав на комісійних умовах паперову крамничку. Як він далеко відійшов від дубових дощок! Йому доводилось цілий день обходити великі фірми в центрі міста і збирати замовлення на «папір вищого гатунку». Тим часом його молода дружина сиділа в бакалійній крамничці й продавала наборг оселедці. Коли Ціппер, як то кажуть, «доробився», дружина покинула оселедці. З тієї крамнички ніколи не можна було розбагатіти, але на життя вистачало. Поступово Ціппер полюбив свою роботу. Власне, то була не робота. Вона давала йому змогу неквапом походжати найлюднішими вулицями, розмовляти з директорами найбільших фірм і при тій чи іншій нагоді дізнаватись багато того, що його дуже цікавило. Він заводив знайомства, яким надавав великої ваги. Він дедалі ближче сходився з театральними касирами, агентами вар’єте, директорами цирків. Незначним людям він робив при нагоді невеличкі дарунки, наприклад, візитні картки. Там, де іншим доводилось платити, він проходив без грошей. Туди, де інші мусили чекати, він діставався перший. І навіть там, де чекати не треба було, він любив удавати, що тільки він може зайти першим.

Він змінив свій одяг відповідно до фаху. У виборі матеріалів, сорочок і краваток, він виявляв певний смак — певне, мав його від природи. Час від часу він заглядав і в журнал мод, вважаючи, що так потрібно для його кар’єри. А він твердо поклав собі зробити кар’єру. Звичайно, годі було сподіватися простим продажем паперу нажити велике багатство. Тому Ціппер, якому додавав переконливості елегантний вигляд його вбрання, пропонував різним впливовим особам свої «проекти», його пропозиції стосувалися вдосконалення трамвайних гальм, збільшення напливу чужоземних туристів, нової організації реклами. В його голові народжувалось багато різних планів. Він увесь час плекав якісь задуми. Та поступово, коли жоден з них не здійснився, Ціппер посумнішав, як городник, що посіяв утле насіння, і ні літо, ні осінь не винагородили його врожаєм. Він дедалі менше уваги звертав на свій одяг. Тільки зберіг ще деякі способи здаватись елегантнішим, ніж був насправді. Носив білі краватки до чорного костюма. Був схожий на вершника з іподрому, на камердинера, на рибалку в свято, на капітана, що після довгого плавання вперше ступив на тверду землю, на керівника цирку чи бозна ще на кого. Коли в нього почало сипатись волосся, він, щоб зберегти його, винайшов лікувальну мазь із суміші скипидару, хініну, сірки й солі, яка давала добрі наслідки. Рецепт тієї мазі в нього купив один перукар за дворічний безкоштовний абонемент до перукарні, рахуючи й щомісячне стриження. Бо старому Ціпперові йшлося зовсім не про заробіток, а про можливість навіть у голінні й стриженні відрізнятися від інших чоловіків, що платили перукарям готівкою.