Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Він пишався своїми «протекціями». Переважно йому щастило здобути прихильність тих людей, без яких у житті взагалі можна обійтися. А оскільки він уявив собі, що добрі стосунки з ними треба підтримувати, то гаяв на це багато часу, якого, зрештою, завжди мав достатньо. Він приятелював з інспекторами поліції, з пожежниками, мав знайомих на різних вокзалах, вітався зі службовцями митниці, секретарями магістрату, помічниками судді, збирачами податку, адвокатами й нотаріусами. Знав навіть ката. Він хвалився, що міг би піти подивитися на страту, але ніколи не ходив, мабуть, через своє м’яке серце. Зате під час нещасливих випадків, пожеж, народних зборів, арештів, демонстрацій, урочистих походів, офіційних святкувань та інших подій йому завжди щастило пропхатися туди, де стояти було заборонено.

Хоч він не шанував імператора, навіть розповідав у кав’ярні про нього анекдоти, але ввечері напередодні імператорового дня народження виступав перед оркестром ветеранів, поряд з тими, що несли смолоскипи. Коли відбувався похорон якоїсь високої особи, він, дарма що не вірив у Бога, завжди сидів у церкві біля найближчих родичів небіжчика. Щоліта, коли імператор їхав до Ішля, Ціппер стояв на пероні серед генералів, бургомістрів, майже біля самого начальника вокзалу, якого він знав. Давно звільнений від участі в маневрах через розширення вен, він їздив у села, де ті маневри відбувалися. Він знав пересування всіх військ. Завдяки знайомству з якимось швейцаром парламенту, він сидів під час сесії у журналістській ложі. Він був присутній на всіх найважливіших процесах і діставав вхідні квитки для всіх своїх родичів.

Тим часом його торговельні справи йшли, на жаль, дедалі гірше, бо він менше дбав про тих клієнтів, які давали замовлення і з яких можна було мати зиск, ніж про тих, що робили йому дрібні й непотрібні послуги. Іншим, знову ж таки, він задарма роздавав «папір високих гатунків».

— Треба ж віддячувати людям, — казав він.

Його торгівля занепадала. Дружина мала борги в крамаря, фортепіано було виплачене тільки наполовину, не сплачені були місячні внески за енциклопедію, за твори Дарвіна, Геккеля й Шіллера. Агент приходив і погрожував, що опише майно. Але Ціппер сміявся: в нього описувати майно? Чи знайдеться в цілій окрузі хоч один збирач податків, що зважився б на таке?

Одного літнього вечора, о дев’ятій годині, зразу після вечері, саме в ту пору, коли всі навколишні жителі (жінки без капелюшків, з дітьми на руках, а чоловіки без жилетів) залишають свої помешкання і йдуть до найближчого парку або на набережну, старий Ціппер раптом сказав дружині:

— Я сьогодні взяв квартиранта в салон.

Того вечора Ціппери вже не пішли гуляти. Всі, хто був у кімнаті — серед них і я, бо саме зайшов до Арнольда, — подумали, що старий збожеволів. Пані Ціппер підвелася і стала за спинкою свого стільця, ніби за бруствером, щоб бути в безпеці. Побачивши, що чоловік сидить спокійно, вона також застигла на місці. Вона дивилася просто на нього і, мабуть, перша з нас зрозуміла, про що йшлося. Зненацька вона почала кивати головою, наче підтверджувала щось, тільки їй самій відоме, наче притакувала комусь невидимому на запитання, яке тільки вона вчула. «Так, так, так, — ненастанно казала її бідолашна голова, а тверді, кістляві руки нерухомо трималися за спинку стільця. — Так, так, так», — кивала її голова, і більше нічого не рухалося в кімнаті.

Арнольд сидів спокійно. Цезар уже давно зник, я принишк на ріжку канапи, на покутті за столом сидів старий Ціппер, а напроти нього стояла дружина й кивала головою.

— Чого ти киваєш? — запитав Ціппер.

Вона не відповіла, тобто не відповіли її уста, але бляклі очі озвалися — з них скотилася сльоза. Я пам’ятаю, як блищала та сльоза на жовтому обличчі.

— Мій приятель, секретар Вандль, — почав Ціппер, — розлучається з дружиною. Тобто тільки відмовляється від спільного столу й подружнього ліжка. Шукає житло. Куди йому йти? «Ідіть до мене, — пропоную я. — В мене є вільний салон. Ліжка я вам дати не можу, але, думаю, вам тепер довгенько не хотітиметься й дивитись на ліжко, правда ж?» Він, звичайно, засміявся на це. Ну, а щодо платні…

— Атож, скільки він платитиме? — перебила його пані Ціппер.

Я вперше почув, що пані Ціппер перебила чоловіка. Вона, бідолашна, згадала несплачені рахунки і вже знайшла розраду в нещасті, про яке їй сказав чоловік. Вона побачила зворотний бік того нещастя, і перед нею блиснула надія.