Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

— Рій, стій! — скомандував лейтенант Тротта. Він відступив набік і сказав: — Я принесу вам води! Ніхто ані руш! Чекати тут! Відра сюди!

У кулеметників йому добули двоє брезентових відер. Він узяв їх в обидві руки й почав вибиратися схилом угору до криниці. Кулі свистіли круг нього, падали в нього під ногами, пролітали біля вух і над головою. Він схилився над криницею. По той бік насипу угледів дві шереги козаків, що цілилися з рушниць. Він не відчував страху. Йому не бралося голови, що в нього можуть влучити, як в інших. Він уже чув постріли, які ще не гримнули, і водночас почув перші барабанні звуки маршу Радецького. Він стояв на балконі батькової оселі. Внизу грав військовий оркестр. Ось Нехвал підняв чорну ебенову диригентську паличку зі срібною головкою. Ось Тротта спустив у криницю вже друге відро. Ось ударили дзвінкі тарілки. Ось він витяг відро з криниці. З повним по вінця відром у кожній руці, під зливою куль, він саме підняв ліву ногу, збираючись спускатися схилом. Ось уже він ступнув два кроки. Ось уже лише голова його видніє над краєм насипу.

Ось куля влучила йому в череп. Він ступнув ще крок і впав. Повні відра гойднулися, перекинулись, і вода полилася на нього. Тепла кров із його голови побігла на холодну землю схилу. Внизу селяни-українці з його рою вигукнули хором:

— Слава Ісусу Христу!

«Навіки слава! Амінь!» — хотілося йому відповісти. То були єдині українські слова, які він умів сказати. Але губи його більше не ворушилися. Рот так і лишився розтулений. Білі зуби наставилися в синє осіннє небо. Язик став поволі синіти. Він відчув, як холоне його тіло. І помер.

Такий був кінець лейтенанта Карла Йозефа, барона фон Тротти. Такий простий і непридатний для відображення в читанках для цісарсько-королівських народних і середніх шкіл Австрії був цей кінець — кінець онука героя Сольферіно. Лейтенант Тротта загинув не зі зброєю, а з двома відрами води в руках. Майор Цоґлауер написав окружному начальникові. Старий Тротта перечитав листа кілька разів і опустив руки. Лист випав і полетів додолу на червоний килим. Пан фон Тротта не скинув пенсне. Голова його тіпалася, і хистке пенсне з овальними скельцями тріпотіло на переніссі в старого, мов скляний метелик. Дві важкі прозорі сльозини одночасно викотилися з обох очей пана фон Тротти, заслали туманом скельця пенсне й скотилися далі, на бакенбарди. Тіло пана фон Тротти лишалося непорушне, тільки голова відхитувалась то назад, то вперед, то вліво, то вправо, та весь час тремтіли скляні крильцята окулярів. З годину чи більше просидів так за письмовим столом окружний начальник. Тоді підвівся і своєю звичною ходою пішов до помешкання. Він дістав із шафи чорне вбрання, чорну краватку й дві чорні крепові стрічки, що їх по смерті свого батька носив на капелюсі й на рукаві. Він одягнувся, не глянувши в дзеркало. Голова його все тіпалася. Щоправда, він силкувався устійнити неспокійного черепа. Але що більших докладав зусиль, то дужче голова трусилася. Пенсне й досі сиділо на переніссі й дрижало. Урешті окружний начальник облишив своє намагання. В чорному вбранні, з чорною жалобною стрічкою на рукаві пішов він до кімнати панни Гіршвіц, став на порозі й сказав:

— Мій син помер, шановна!

Потім швидко зачинив двері, подався до службового приміщення й, переходячи від канцелярії до канцелярії, просував у кожні двері хистку голову й сповіщав усіх:

— Мій син помер, пане Той і Той! Мій син помер, пане Той і Той!

Потім він узяв капелюха й ціпка і вийшов з будинку. Всі люди віталися до нього й здивовано поглядали на його тремтячу голову. Окружний начальник зупиняв то того, то іншого й казав:

— Мій син помер!

І, не чекаючи висловлень співчуття приголомшених людей, ішов далі. Він ішов до доктора Сковронека. Доктор Сковронек, в уніформі обер-лейтенанта медичної служби, до півдня перебував у гарнізонному шпиталі, а після полудня — в кав’ярні. Коли окружний начальник зайшов туди, доктор підвівся, побачив тремтячу голову старого, чорну стрічку на його рукаві й усе зрозумів. Він узяв окружного начальника за руку і все поглядав на його тремтячу голову й тріпотливе пенсне.

— Мій син помер! — вимовив пан фон Тротта.

Сковронек довго, цілих кілька хвилин, не випускав руки приятеля. Так вони обидва й стояли, рука в руці. Аж ось окружний начальник сів. Сковронек переставив шахівницю на інший стіл. Коли підійшов кельнер, окружний начальник сказав йому:

— Мій син помер, пане кельнере!