Марко Вовчок - Три долi

Говоримо, було, iз мамою та згадуємо, — батько слухає, - бровою не здвигне… Приходили раз по раз люди звiдати нас, а найбiльш тих молодиць-жалiбниць убiгало, що вони, було, в нас i нащебечуться, i наплачуться.

Дуже судила нас Пилипиха, навчаючи, що самi провинили, а ще дужче журилась сама нашою напастю. Дуже тяжко смутувала Маруся.

Пережили ми вiсень i зиму; дiждали знов весни. Чуток було чимало для нашого жахання й сподiвання. Прочуємо, що десь там, в повiтi, бачили дiвчину, нiкому не знайому — батько їде питати — об'їжджає округи шукаючи. Прочуємо, що десь мерлу знайдено — їде батько на неї подивитися; чи утоплену понято — їде батько її побачити. Певностi дожидаємо — плачемо; дознаємось, що не вона — дякуємо, радi — i знов плачемо та сумуємо, що її слiд запав.

Коли кличуть одного рана батька й матiр до священика. Мати й налякалася, i зрадiла, i заплакала.

— А пощо то? — пита того дяка, що за нами прийшов. — Коли знаєте, скажiть нам, голубчику!

— Менi батюшка нiчого не признавався, то й я не знаю нiчого, — одкаже дяк.

Такий був справдi, що сам собою не знав нiчогiсiнько, — i голiвка його була така малесечка, як зернятко.

Приходять батько й мати до священика, вiн їм каже:

— Дитина ваша жива.

— Господи боже мiй добрий!

Розказує тодi священик, що вона вже в монастирi далекому, аж пiд Києвом десь, i отеє лист йому пишуть з того монастиря, що така дiвчина з вашого села прийшла у наш монастир i зосталася, маючи велике жадання черницею бути; а розпитали в неї, що родителiв має заможних, то нехай родителi оджалують їй дещо на прожиття, бо вселилася вона у їх в такiм убожествi, що й не сказати; черницi, якi милостивi, здарували їй щомога; а ще нехай родителi не заборонять їй спасенiя, бо се тяжкий грiх їм буде, i нехай присилають дочцi своє благословенiє. "Молимося боговi, — пишуть, — а вас просимо, щоб напутить i навести родителiв на добрi i хорошi мислi та вчинки".

— Пишiть дочцi благословенiє, - каже священик, — не спортеся, не вiдмагайтесь — все рiвно її не вернете, а жалю наробите, i грiх вам буде.

— Не вернеться вже? — пита мати та плаче. — Нiколи вже не можна?

— Авжеж, — одказує священик: — пишiть благословенiє.

— Хай же її бог благословить, мою дитину! — промовила мати, — хай бог її благословить!

А батько стоїть — не говорить.

— То й добре, — хвалить священик, поглядаючи на батька, — я так i напишу, що батько й мати благословляють…

— Нi, — озвавсь тодi батько, — за мене, за батька, не пишiть, батюшка; я не благословлю.

— Як же? Та се грiх тобi великий! — страхає священик. Батько знов нiчого не говорить.

— Годi, годi вже! — вмовляє священик. Батько усе нiчого не говорить.

— Напишу, що батько й мати благословляють.

— Нi, батюшка, батько не благословить нiколи — се напишiть, коли хочете, — правда буде. Щасливо!

Уклонився та й додому побравсь.

Мати не просить, не озивається — тiльки плаче та тужить.

— Що ж се таке? — говорить священик до матерi. — Чи ж так рiдну дитину покинете на вбожество, як сироту?

Мати зараз кинулася додому, до батька за грошима, а I'батько хоч сам не казав давати, та й не забороняв, — зiбрала мати грошi, зараз однесла священиковi, щоб переслав Катрi.

— Це добре, — каже священик, — колись, може, вiн i поблагословить, а тепер напишу, що мати благословила…

А тут люди прочули, iдуть — радiють — до нас: "Дочаса ваша жива! Дитину вашу бог береже! Чи вже черницею? Чи дуже далеко? Можна одвiдати, хоч i далеко. У доброму мiсцi знайшлася. Може, вашу дитину так бог допровадив".

Мати до усiх озивається то жалем своїм, слiзьми, то исловом, — батько нi до кого не озветься. Хтось з людей йому каже: "Ваша дочка". — "В мене нема дочки", — одмовив. "Ваша дочка черниця". — "В мене нема дочки", — знов одмовив.

Тижнiв у три одiбрав священик знов лист, що дякує Катря батька й матiр за ласку i за грошi i просить, щоб її не забували.

— Як же їй там? Добре? Чи здужа? Чи здорова? — се мати питалася. А священик каже:

— Авжеж!

А дяк:

— Хто се знати може? Вона там, а ми тут.

Не сподiваючись Катрi, стали ми жити у тихому, а невгавучому смутку. Старий батько сивiє; на високому чолi.морщина у всю довж лягла, глибока та понура.

По усiх тих випадках та бiдах мати якось стрiнулася iз Чайчихою: заплакали обидвi та з того часу почали знов одна до 'днiї ходити та вкупi горювати. Частiш ходила до нас Чайчиха, бо мати все недугувала. Зiйдуться, згадають давнє — й смутують. Прийде i Пилипиха… Була i в неї своя журба та нiколи вона не жалiлася i зроду не плакала. Отсе, як бачу її, прийде було, сяде вище усiх, поглядає, наче судить судом, i розказує: