Марко Вовчок - Три долi

I багато тих вечорiв довгих перевелося в нас без розмови, без гомону, — от як, бува, при недужому, що к смертi недугує, сидять люди, не зглянуться, бо смутний кожен погляд, не розмовляться, бо нема їм у словi поради, а час iде, тихо йде, дуже тихо, — то нiби разом як промигне кiлька годин i знов ледве точиться, а кожна хвилина важко прилягає на душi.

Що далi, то гiрш сумувала Катря. Жалю свого збулася, а обняв її самий сум. То було коли озветься до нас iз Марусею словом сердечним: "Ой важко, Марусю! Ой важко, Химо!", а то зовсiм одцуралася усiх. Ласку прийма, не вважаючи; що спитаєш в неї, заговориш — "що треба? чого хочете?" До матерi як нерiдна дитина; вiд батька далеко сторониться… Де там в селi пригода, дослухається: яка, хто журиться, плаче — i їй наче любо вдивлятися, обмiркувати тут — i дивиться i слухає вона так, що нiби їй не жалко, що серце болить, а жалко, що чоловiк нiкчемен у свiтi, i говорить, було: "Отсе люди! Що той розум людський!"

Стала вона якась холоднувата, спокiйна, хоч i сумна, i смутная.

— Боже мiй, Катрусю! — згадаю їй: — як колись — що ти за весела була!

— Була весела, — одкаже, — бо перше було жити легко у свiтi, як дурному з гори бiгти… Тут менi дещо нахватилося — зупинило мене… Спитала я тодi: що то за життя наше? I нащо чоловiк живе? Пощо у свiт родиться? Живе ыа муку — родиться на смерть. Нiчого шукати, нi по чiм болiти — усе проходить, як дим, усе минає, як зiлина…

Почне було такечки говорити, тiльки слухаємо з Марусею. Нагонить було холоду своїми словами.

— Скажи менi, Катрусю, — питаю одного разу, слухаючи тiї мови її суворi, — чи ти вже не любиш?

Та й сама злякалася, що нагадала їй, а вона всмiхнулася.

— Не бiйся, не бiйся, — каже, — я вже не плачу тепер, я вже не ревную, та й не кохаю…

— Як? Вже забула?

— Ой, Химо, — промовляє, - як усе свiтове минає! I кохання, i радощi, i горе — як усе минає! Що було нам дороге, над душу, — бачимо, аж порошинка пильна!..

Змагається з нами, що нема у свiтi анi добрих людей, анi правди у людей.

— А де тi правдивi? Куди глянуть, що ступлять, то все не по правдi. А де тi добрi?

— Мати ж наша? — кажу…

Перехопила мене:

— Мати, батько, родичi? Та свiй своєму поневолi вже брат! А нехай-но в одну рiч вкохаються та вдадуться, — побачиш тодi, якi добрi i яка правда!

— О, є у свiтi добрi люди, є правда! — говорить Маруся.

— Хiба у наших мислях iз тобою!

— А що се, Катре, — кажу, — се вже ти одна, мабуть, сама одна певна людина на свiтi?

— Що певного у свiтi? От менi певно те тiльки, що я безщасна…

Непорушимо вимовила свої слова… Згадують такеньки давнього давна поховане i придлакаие. А ми iзмовкли. I отсе нi ласкою, анi жартом не визволить її i на хвилину з того льодуватого суму…

Мати терпiла та плакала мовчки; дармо було озиватися до Катрi… Батько теж слова не ронив; тiльки батько одмiннвся якось… Якийсь погляд у його часом був, що я ще в його нiколи не бачила… Не постерегла того мати, i вже ж нi Катря, а щось у йому одмiнило. Се я, цiкава, сама тiльки я завважила. Став вiн нiби на виду похмурнiший, а ласкавший; мовчущий як перше, а унятливий; став пiклуватий такий; казав би, нiжний… Якось Катря, дивлячись у вiконце, промовила:

— Усе хмари, усе негода! Коли вже те ясно буде? Коли теплiш стане! — То як вiн виглядав того ясна! Як ждав на те тепло! Як ще звечора виходив i дививсь пильно та вважливе округи на небо!

Катря легко спати стала, не досипала уночi; а, лучалося, удень засне коло свого вiконця. Увiйшов одного разу батько — дверима грюкнувши, Катря iздригнулася… Як вiн пiсля того тихенько уступав завсiди або пережидав надворi, на пекучому морозi, щось нiби там роблячи, а нудячись без дiла, поки довiдається, що Катря обудилася!

Якось принесла до нас Пилипиха кожушаночку — хвалилася, що добра.

— А справдi добра, — казала Катря.

— Добре, коли б i тобi таку, — говорить Пилипиха.

— Добре б i менi, — каже Катря.

На другий день рано батько iз двору поїхав, — у тиждень повернувся — аж у другому повiтi був: привiз нам усiм новi кожушанки. Дає Катрi — яке понуре його обличчя було i як трусилася рука даючи! Як вiн прийняв якось покiрно, що вона брала, не глядячи, що бере, i дякувала… Як вiн поспiшився у мiсто, коли вона сказала, що там кращi черевики, нiж у нас!

Чайченка ми не бачили анi старої його матерi. Часом було перечуєш через дiвчат, що зустрiли де, або так їх на iм'я згадають — тiльки ми й знали.

Чую, той менi каже: "Маруся з лиця спала", той мене питає: "чи Маруся нездужає?" Пилипиха прийде, говорить, що дочка в неї в'яне, i хвалиться, що хутко їй поможеться, а часом по чванливому обличчю бiжать сльози дрiбнi… I сама я бачу, що Маруся занепадає.