Марко Вовчок - Три долi

Прийшла до нас Маруся. Сидимо усi тихо собi у смутку. Нiхто не порається, не робить нiчого. Так i сидимо.

Бралися заговорить до неї, коли Катря як крикне на нас:

— Ну, кажiть менi, що ви казатимете, — кажiть, чи не мерлi вставатимуть? — Та одхиляючи нас вiд себе, та не слухаючи нас, нарiкати стане, жалкуватися: — Коли б же хоч попрощатись прийшов — коли б же хоть ще раз його побачити! Як я гляну на його? Та менi з-за його плеча удовине личко красовите движiтиме… менi їх любi слова чуються, я їх кохання спочуваю, в мене серце схне!.. Покинула його!.. Бач, чого вiн смутував! А я, щоб ви знали, я його ще бiльш за той смуток любила, я його ще лучче жалувала, я його як розважала!.. Ох, важко, важко ж менi!..

— А чим вiн винен, що перше любив? — вимовила Маруся.

— Хто винний, що я пропадаю? Хто винний?

— Коли ти його вiрно любиш… — щось почала знов Маруся…

— Чи ж я не любила вiрно? Чи я ж не кохала щиро? А тепер менi що? Лучче б я його поховала!

Час збiгав; туга якось потроху втихла — та на усе розляглася. Пiшлися тодi Катрi отi ранки довгi, а тi вечори ще довшiї, тi днi, нiяк не перебутнi, — що все сидиш та думаєш, яке лихо твоє, i як прийшло на тебе, i як не покине тебе нiколи.

Уночi вона мало спала; устане — нi об чiм не дбає; сяде коло вiкна, iзложить руки, сидить та в вiконце дивиться. Такеньки тижнi сходили, що вона, живуща, була наче мертва. I ми ходимо — наче що в хатi вмерло. А разом, якогонебудь веселого променистого ранку або тихого темного вечора, вона як оживiє, - такими ревними, гiркими сльозами обiллється! I тужить, i ридає, i б'ється до втоми… — i знов стихне, i знов наче нiщо їй не доходить дожива. Хотiла з нею мати говорити, хотiла питати, — просить: "не говорiть нiчого i не питайте нiчого". Нi зо мною, анi з Марусею розмови не хоче; часом нiби з нас смiється.

Мати журилася дуже. Пилипиха усю правду нашу знала, а ради не знаходила, хоч яка була мислива собi. Вона тiльки судила та сварилась, що мати кориться чоловiку, що з того усе лихо встає, - та бiльш вона доводила того гнiвом своїм, анiж словами. Дiждали ми батька з дороги. Повернувся вiн такий, який пiшов — неласкавий. Осмалений сонцем та обвiтрений, здававсь вiн ще похмурнiший, нiж був. Повернувся додому увечерi; ми ще не лягали, а вже всюди було тихо, як його голос грiзний почувся. Ми кинулися, я i мати, йому назустрiч, кличемо Катрю за собою: "iди батька стрiчати". Вiн у двiр уступив, нас минаючи, тiльки мовчки вклонився, — ми так i стоїмо; вiн опорядив усе, — тодi у хату, сiв на лавi оддалiк од усiх. Мати вечеряти просила — вiн кивнув головою, що добре, i вечеряв усе мовчки, усе не дивлячись на нас. Тiльки одного разу його очi бистрi споглянули на Катрю пильно, — начеб осмалене обличчя побiлiло трохи, а вiн нiкому не сказав нiчого.

А Катря стоїть коло стiни, сама як стiна бiла, — бачу — зомлiває. Добачає те й мати, хоче мову почати з батьком, та голосу нема слово вимовити.

— Втомився я, — каже батько.

— На добранiч вам, — кланяюся йому; узяла Катрю за руку та й вивела за собою з хати у свiтлицю. Вона сiла i трусилася уся.

— Що тобi, Катре? — питаю. — Чи ти батька iзлякалася?

— Нi, нi… я тiльки спогадала… як тодi благала я батька, як нарiкала!.. тодi в мене було щастя… тепер вже нi об чiм менi просити дома, нiчого сподiватись з сторони… Нема в мене нiчого, — я сама нещаслива!

— Втихни, Катре, втихни для батька, батько почує, -годi! — вговоряю її.

— Втиши ж ти перш моє серце! — одмовила ридаючи. Нiч iшла в тузi та в жалю.

— Темна нiч яка! — промовляла Катря сумуючи, — яка темная та довгая! — А стала зоря розсвiтати, стало сонечко ясненько сходить, — каже: — Вже й зоряється! Вже сонце; день, як його перебути до ночi — боже милий!

Мати тим тiльки свою журбу тiшить, що сеє безталання Катрине буде батьковi вгодне; хутко й поспiшилася сказати йому:

— Катря вже не хоче сама за Чайченка.

Дуже батька слова її зрушили.

— Повiсти, як усе було, — не вмини нiчого! — велить. I усе йому мати повiстила, що було.

— Зглянься на дитину бiдну, друже мiй, — просить батька: — вона послухала, покорилася, а нещаслива.

— Вона не мене послухала, — одмовив батько та й задумавсь.

Мати боязко на його споглядала — гнiву не вбачала, тiльки думу-думу на чолi високiм похмурiм.

Далi вiн пiшов собi iз двора — так, як iк гаю побрався, — а тiї пори вже не було нiякого дiла в полi…

— Як вiн прийняв теє, - не знаю, — говорила мати, смутно виглядаючи його додому.

Вiн повернувся увечерi пiзно.

Увечерi всi у хатi зiбралися, усi вкупi перебули його, довгого вечора того. Усi робили кожен своє дiло.