Марко Вовчок - Три долi

Мати дуже тужила, та ще и страхалася — що буде з нею. Мене просить:

— Не одходь ти од Катрi, покинь усе, ходи iз нею!

Батько нiчого не вимовляв словом, а раз у раз, де ми йдемо, його скрiзь стрiнемо несподiвано. Нiчого не скаже, — спогляне на Катрю i мине…

Катря ще любила гуляти на полях, по степах, по лiсi. Ходимо з нею — я на неї дивлюся, а вона округи, розмови нема. Такi, було, ходимо, що й птаства не полохаємо…

Бродили ми такечки одного ранку. Погожий, ясний та веселий був ранок той лiтнiй — i зайшли ми дуже далеко, аж до печер самих. А мiсце дике таке, неоселяне! Бiлi крейдянi шпилi гiр лощать на сонцi, та мiж горами котить рiчка глибока — нi древа, нi квiту, нi щебетання…

— Катре! — кажу, — чого се ми тут прийшли?

— Ходiм у печери, — говорить менi та з цим словом i йде, а я за нею.

— Не ходи, Катре! — прошу, — вона йде.

Темно було у печерах зовсiм, i холод свiжий понiмав. Де зверху у гороiзу розпадину сонячний промiнь ронив сяющу стягу.

Катря йде усе далi та далi — вже душно менi:

— Вернiмось, Катре! — йде далi… Вже ми набрели те мiсце, де кам'яна постiль помостилася — крейдяний обвал, а на йому менший, як узголiв'я. У тiй печерi наввишки буде так, що тiльки стати схиливши голову чоловiку невеликого зросту; на стiнi хрести вибитi, а перед тими хрестами на долiвцi ямка. Стояв тут хтось роки на молитвi, аж молячись у землю входив.

Катря стояла, дивилася i думала — невпокiйна, тривожна… Як iрвоне з себе коралi дорогi — геть одкинула — тiльки вони гур-гур — розкотилися! Я кинулася збирати:

— Що тобi таке, Катре? — А Катря впала коло кам'яної постелi на колiна, розливається слiзьми.

— Катре! — покрикну. — Що ти робиш?

А вона не слухає, не чує, у сльозах великих!..

Ледве я її вивела з тiї печери на свiт божий.

— Що тобi, Катре?

Вона як стала, як глянула — чи ж пiзнати її було! От наче довго та довго тинялася по чужих та разом несподiвано родину усю свою знайшла — заспокоєна та радiсна, та сама дивується…

— Химо! — каже до мене. — Я у черницi пiду. Я скаменiла — як стояла.

— Буде менi спокiй, — промовляє радiючи.

— В черницi! — кажу. — А мати ж? А батько?

— Ходiм додому, ходiм, — перехопила мене, — нехай вже мене виряджають!

I додому поспiшилася, а я за нею.

Увiйшли у хату. Було саме тодi свято; батько й мати сидiли у стола говорячи. Катря їм вклонилася до нiг i просить:

— Тату, мамо! Я пiду в черницi, — я буду богу молитись.

Мати так руками й сплеснула. Батько устав.

— Катре! Катре! — покрикне мати.

— Я пiду у черницi, — промовляє Катря, — стану богу молитися.

— Ти ж в нас одна дитина єдина, ми тобою втiшатись хотiли, а ти нас думаєш покинути при нашiй старостi… — плаче мати…

— Я за вас буду бога просити, — каже Катря.

— Годi, дочко, годi! — мовить батько. — Я такого слова щоб бiльше не чув вiд тебе!

— То ви мене не пустите? — покрикне Катря. — Пустiть мене! Не губiть моєї душi!

— Я сказав: годi — то й годi! — знов мовить батько. — Я нiколи тебе на се не благословлю!

— Чи ж тебе бог милосердний прийме, як родителi не благословлять, моя дитино? — вмовляє мати.

— Пустiть мене… не губiть моєї душi… Я пiду, пустiть мене!.. — слово одно Катрине.

З того часу усе просилася у черницi, просилася та плакала. Нiкуди вже не йде — сидить у хатi — плаче.

Тиждень збiг.

Одного ранку прокинулися ми, — нема Катрi: де вона? Я кличу — не озивається, — я кинулася скрiзь шукати, шукає й мати — нiде нема, нiхто з сусiд не бачив.

— Десь пiшла проходитися, — кажемо, а самi вже не впевняємось, вже серце мре… Нема Катрi i опiвдня; вечiр, нiч — не вертається. Яково то було матерi перетривати; яково їй було батьковi оповiстити, — а батька той день дома: ве було. Як почув вiн — бiленький став, зовсiм бiленький…

— Коли? — спитав.

— Вчора ранесенько, — прокинулися, вже її нема! Усе Своє покинула, пiшла! — вбивається мати.

Батько конi запрiг свiжi й поїхав зараз. Два днi його iде було — на третiй повернувся наче з-пiд землi.

— Нема? — питає мати, хоч ще здалека його самого побачила i заплакала.

— Нема, — одказав.

Ще шукали, ще питали — не чутно нiде, нiде нема її, як у воду впала.

— Де ж вона пiшла? Де ж вона подiлася? — раз у раз говорить мати. — Може, тепер у великiй пригодi, може…

Батько нiчого свого не каже…

Нема у свiтi гiрше, як та невiдомiсть, непевнiсть: що нi заспокоїться, нi зажуритись добре не дасть; такеньки ми жили. Щогодини Катрю ховали, щогодини знов опо; живляли; усякi її пригоди й бiди оплакували, то знов надiю складали, що бог їй у всьому допоможе i на добре виведе.