Марко Вовчок - Три долi

— Моя Маруся в'яне. Нiчого їй не мило. Вбирається не глядячи, що бере на себе. Мiж дiвчата не йде; за гуляння байдуже їй… Тепер сватає Похиленко — ."не хочу!.." А як ти, кажу, не хочеш доброхiть, то я тебе силою вiддам. "Оддайте, та ви менi, мамо, свiт зав'яжете, — i менi, i йому. Не буде у нас в хатi нi любовi, нi ласки… Я його не знаю i не кохаю, i не буду… Згляньтесь хоч на його, за що доброму парубковi свiт зав'язати!"

Що ж, кажу, i ти хочеш у черницi? I ти мене думаєш при моїй старостi покинути? "Нi, мамо. Поки вас господь на свiтi держить, я вас нiколи не покину"…

— Може, кого любить та боїться признатись, — говорить мати, — може, якого сироту вбогого покохала.

— Питала я: хто тебе з ума, з розуму зводить? — "Нiхто мене з ума, з розуму не зводить".

Змовкне Пилипиха; зажуриться, не хилячи голови; мати з Чайчихою про долю та про безталання свiтове почнуть, а зведуть усе на дiток своїх…

— А що, Марусе, голубко, — було кажу їй, — що се у свiтi робиться?

Вона осмiхнеться менi.

— Як ти живеш, Марусе? — питаю. — Чи усе любиш так само?

— Так само, — одкаже.

— Може, вiн хутко ожениться — його мати усе плаче: оженись та оженись… хвалилася, що обiщавсь: оженюся…

— Нехай йому добре буде! Нехай щасливо!

Такеньки було i розмовляє зо мною, часом спiває, ласкава та ввiчлива.

Чайченко знов мiж нашу челядь уявився… Такий самий хороший, може, ще кращий… бо як хороший та любий поболiе або потерпить, мiцнiй до його дурне серце прилягає… Знов вiн до всiх привiтний, знов зо всiма говорить i знов нiкого не кохає… Удова його люблена тодi вже звiнчалася з якимсь шинкарем.

Маруся бачить його… Розмови з ним не шукала, не наверталася йому на очi — хто б пiзнав, що кохає його! Тiльки рум'янiти стала, як став вiн бувати…

— Отсе ти рум'янiєш, — кажу.

— А мати усе говорить, що занепадаю. Пiду — нехай побачить мене рум'яну.

— А чого все ти смутная?

— Невесело, Химо.

— Ти усе їм печалишся, — а чого? Йому у свiтi не гiрш, як iншим, живеться!

— Йому не добре! — вимовить i на лицi побiлiє.

Якось розмовляли та радилися у нас в хатi Пилипиха, Чайчиха й мати, — коли Чайчиха й каже вдовi:

— Дуже менi ваша дочка Маруся мила: коли б менi таку невiсточку господь послав!

А Пилипиха каже:

— В'яне моя МарусяI

— Та їй, здається, трохи получчало: буде здорова!

— Не кажiть — получчало: вона в'яне!

— Мiй Якiв — добрий парубок, — знов Чайчиха говорить, — я таки йому од господа сподiваюся долi. Тепер вмовляю його: сину мiй, одружися! — "Добре, моя мати, — одкаже, — одружуся, чи не виясниться менi з хорошою людиною!" Нащо ж менi кращої питати йому, як ваша дочка? Кажiть менi, голубочко, кажiть менi до вас старости слати!

— Моя Маруся не схоче, — я силувати не хочу.

— Та хоч поспитайте її, любко, хоч поспитайте! А ми усе те з кiмнати чуємо з Марусею. I чуємо, як Пилипиха вимовила: "добре, я поспитаю!" Як вийшла до садка i кличе Марусю.

Маруся тодi устала од шитва свого, йде… Я її за руку:

— Марусе! От диво!

— Яке диво, Химо?

Увiйшла у хату.

— Марусе! — пита її мати, — Чи ти пiдеш за Чайченка за Якова?

— Пiду, — одмовила.

Пилипиха аж руки зняла угору, — здивувалася. Чайчиха радiє так, боже мiй добрий! Усiх обнiмає, цiлує, плаче та дякує. I мати вiтає, добрить, а смутнiш їй, мабуть, стало, — мабуть, згадалося…

— Се ти менi коришся, дочко, чи по своїй любовi за його йдеш? — пита Пилипиха.

— По своїй любовi, мамо.

— Давно се ти його любиш?

— Як його знаю, мамо.

Бiльш Пилипиха дочки не питала, тiльки промовила:

— Я не бороню тобi, дочко!

Почали умовлятися та почали радитись… почалося за вiно, за весiлля…

Заручили їх. Гуляло багато людей на заручинах. Вiн був до неї привiтний, як до iнших, трохи смутний, недбалий… Вона була спокiйна та ясна…

Став вiн до неї ходити щовечора… Iде до неї — не спiшиться; прощається з нею — не забариться…

— Марусе! — говорю. — Отсе ти за його замiж iдеш — чи ж тобi не приходить на думку, що бере вiн тебе не по великiй любовi-коханню?

— Знаю, — каже, — що вiн мене не кохає; се я давно i добре знаю, — та вiн мене i не цурається. Вiн до мене приходить, говорить… Я його розважатиму, я йому догоджатиму, — веселiш йому у хатi буде зо мною, як тепер самiтному.

— Трудно так жити, Марусе! Щоб ти колись не каялась!

— По чому менi трудно буде? Чого каятись? Я нiколи не думаю, трудно чи важко менi буде: як буде, так i буде; я перетриваю: я роблю, як менi моє серце чує, що лучче…

Повiнчали їх восени.

Менi тодi було важенько. Усе було кажу собi: дурна, дурна голова, нерозумна! Усе було мiркую i обмiркую добре, — а не помагається… Почала я тодi частiш до Марусi ходити — легше наче менi стало… Одно, що Маруся була менi завсiди добра, а друге, що цiкавiсть моя; як то вони живуть iз собою? Почала я до них учащати.