Марко Вовчок - Три долi

I було як не прийдеш до їх — сумирно i согласно, та тiльки чогось дуже вже порядно, — от кажiть, гостi усе сидять, а господарiв i нема. Нема, як то бува часом, чоловiк i жiнка гостей вiтають: "Ану, чоловiче, внеси з комори, що там!" — "Ану, лишень, жiнко, частуй любих гостей!", що бачиш, живуть вони, як свої, i все у їх вкупi: болещi i радощi, думки i гадки, варти i жарти: чи заговорить один, другий перехопить — докаже… А молодi Чайченки хоч i рядком сидiтимуть, та була мiж ними як стiна залiзна. Чи той пiднiметься, другий уступає геть, мiсце дає, - доторкнутись стережеться; вона до його заговорить, як дочка до батька, — вiн до неї, як зять до тещi.

Пилипиха сумувала, вiддавши Марусю замiж; з суму того занепадати стала.

— Як бог милує? — пита було в неї мати.

— Сама живу, — одмовить; того не скаже, що сумно самiй жити, нi в свiтi.

Ходить до дочки, i завидно їй бачити, що там без неї своя сiм'я.

— А що, як дiтки вашi? — спитаємо.

— Була у їх в гостинi, то усе гаразд.

— Свекруха вашу Марусю дуже любить, — як свою рiдну дитину.

— Маруся годить свекрусi, як менi годила… З Чайченком Пилипиха поводилася звичайненько, унятливо, тiльки як з чужим-чужiсiньким чоловiком, що нiчого йому казати, нi об чiм його поспитати.

— Мiй зять, — говорить було, як от кажуть: "далекий повiт".

— Отеє в вас тепереньки двоє дiток: i дочка й син, — думає хто улестить кажучи.

— В мене одна рiдна дитина!

Як вже стара Чайчиха її шанувала, як вже годила їй — в неї наче i очi й вуха позавiшуванi. Нiкому вона так низько та гордо так не кланялася, як тiй бiднiй Чайчихi, що та було ночi не досипляє, - дума, за що ласки одпала та як знов пiд ту ласку пiдiйти? Сама так нам признавалася. Далi стратила надiю власкавить Пилипиху: як Пилипиха до їх у хату — вона тихенько з хати, — десь хоч пiд тином перебуде. "Дiждуся, що вона попрощається, тодi i увiйду — не можу їй докучати собою, не хочу собою її гнiвити — бог iз нею! Якби не вона мене смутила, то б менi таке добре життя було з ними. У хатi в нас любо, мило! Я вже не знаю, кого я бiльше кохаю, чи свого Якова, чи Марусю? I такеньки я думаю: чи ж се її дитина, що така вона люб'яча та прихильна, ся Маруся!"

Стара не довго ще пожила: на другий рiк по весiллю вмерла. Не дуже й болiла.

Як її поховали, Пилипиха почала день у день до дочки ходити, додому тiльки на нiч, а коли, то й ночує у дочки. Дивитися веселiш стала.

Заздрiсна та радiсна, що знов сама з дочкою, вона багато дечого недобачала довго. Вона не вважала, що Чайченко, сливе, дома й не живе, тiльки навiдується; що який вiн смутний, та нетерплячий, та неспокiйний ту рiдку хвилину, як посидить дома… Куди вiн усе поспiшається? Чого вiн, як на жаринi? Чи все те бачила Маруся… Чого вже не догледишся, як кохаєш! Маруся нiкому не казала — я хотiла як-небудь розмову на се навернути; вона мовчала, слухаючи мої тi пiдходи цiкавi, а тиха, добра та ясна у своїй хатi.

Що далi забувалася небiжка Чайчиха, то знов Пилипиха робилася похмурнiша — важким духом стала дихати вона на зятя. Спершу радiла, що вiн з дому часто одгоджається, а там завважила, як його дожидає Маруся, як устрiч йому виходить… По ниточцi до клубочка, як-то кажуть, i Пилипиха вже вмiчати почала, що дома вiн не говорить i смутує, а йде — вибирається з господи — то й очi блищать…

Як iти од нашої слободи до Любчикiв, то при дорозi шинок стояв i шинкував там жид Гершко. Давно вже все вiн держав той шинок, сам старий дуже. Звiсно, як тi жиди живуть довговiчнi: посивiє, побiлiє, пожовкне та й тодi ще живе, — аж лихо! Так i той Гершко жив-жив… а тут разом i вмер. От i одержав шинок другий шинкар з наших людей, — багатир, славили люди, сам жартовливий i злий, а жiнка в його прехороша, препишна, превесела така, що й час не змигнеться з нею.

Се було саме тодi, як вмерла стара Чайчиха. Бачимо, що вже Пилипиха тижнiв iзо два не виходить з своєї хати i кроку нiкуди, — не буває i Маруся в неї…

— А що се ви усе дома? — питаємо. — Як же господь милує?

— Спасибi, добре.

— Ви вже давненько у дiток не були у своїх, — чи вони здоровенькi? Чому Маруся не буває?

— В неї дитина нездужає.

— Та як же вона, молоденька, без вас там запомагається?

— Нехай сама собi живе, — промовила Пилипиха.

— Що се ви, бог iз вами, голубочко! Чи у нас з вами дiточок поле засiяно? Вже менi господь послав лихо та горе — його божа воля, а вас господь милує, то й шануйтеся!

— Яв своєї дитини нi за що… Вона мене не шанує, не поважає! Вона мене замiняла на свекруху, вона мене замiняла на свого чоловiка… Чи зроду вони кохали її, як я, мати рiдна, питима мати! Вiн її не кохав — хотiла за його, а тепер вiн до iншої ходить.