Марко Вовчок - Три долi

— Та, може, се неправда…

— Неправда? Я вже давно бачу, як вiн з дому рветься, як вона його дожидає, стрiчає, а вiн мимо йде — чи гляне; я стала назирати. От i дозналась, що ходить вiн у шинок. Я перше думала: п'є нишком. Кажу Марусi: "Чи ти знаєш, що твiй чоловiк усе до шинку ходить?" Вона зблiдла як крейда, мовчить. "Не пускай його з дому, говорю їй, скажи йому". — "Як я його маю не пускати, — одмовляє тодi: — може, йому дiло яке…" "Скажи йому", — наполягаю. Вона таки анi словечка йому не промовила, як вiн пiшов. Я її докоряла — вона стояла передо мною та мовчала. "А ти вiри, кажу, материному розуму не ймеш?" Пiшла я за ним у тропi i назирцем аж до шинку доходжу побачити на свої очi й при людях, — може, дочка вiри пойме тодi. Доходжу до шинку, де там купка яблунь стоїть: чую, розмовляє з кимсь мiй зять — його голос. А мiсяць свiтить. Ближче я дивлюся — сидить пiд яблунею молодиця: рукава в неї за бiлi лiктi закасованi, у перснях вона срiбних, руками у стан хибкий узялася, очi поночi блищать блискучi; слухає, що мiй зять говорить, i смiється. А зять мiй до неї такi речi промовляє: "Як тебе не побачу, каже, хоч годину, то я з нудьги пропадаю та з туги: я без тебе жити не можу! Без тебе жити не хочу! Дармо вже, що ти мене занапастила навiки — нехай я тiльки отакеньки до тебе прийду, та гляну, та слово твоє, нехай i неласкаве, почую… А вчора, — каже, — вчора i позавчора я усю нiч пiд цiєю яблунею стояв. Чи вже ти того не знала?" А вона йому: "Твоя жiнка молода, що каже, як не днюєш, не ночуєш дома?" — й смiється. "Нiчого", — одмовив їй (правду одмовив!). "Як нiчого? Чи вона ж тебе не любить?" — "Не знаю". — "А чому ж ти в неї не поспитаєш за се? га?" Голосно засмiялася. "Ой, чоловiк мiй почує!" — схопилася з мiсця, поцiлувала, як вразила, i зникла.

Вiн кликав — рукою махнула, пiшов за нею у шинок, а я до дочки: "А що, чия правда? Яке дiло в його?" Дивиться на мене. "Не добрий вiн тобi судився, тебе їм бог скарав". — "Мамо, не гнiвiть бога, се ви вже бога гнiвите!" — менi дорiкає дочка моя!

Тодi я усе їй розказала, що чула, що бачила. "Ой, мамо, нащо було вам догледжуватися, нащо допитуватись?" — "А тобi лучче, як дурять, любити?" — "Вiн мене не обманює". — "То ще вiри не ймеш менi?" — "Я його нiколи не питала об сьому, чи мене любить". — "Не питала, чи тебе вiн любить? Так ти його не кохаєш, чи що?" — "Кохаю…" Спориться та змагається iзо мною… Такеньки, аж поки вiн повернувся пiзно… Повернувся вiн, а моя дочка iде навпроти його, дверi розчиняє, як батьковi шановному, як чоловiковi любому… "Як вже ти уваги на себе не маєш, — кажу, — то я свого зятя спитаю: де був вiн до пiвночi? За якою причиною? У кого?".

Вiн змiшався i в мислях i в словах, дивиться убiк, а дочка моя: "Годi, мамо! Се ми вже мiж собою розпитаємось, а вам вже час спочити, коли ласка". Я вже бiльш нiчого не казала, бiльш не слухала, серед ночi додому пiшла. Не була з того часу у їх i не буду.

— А унучечка ваша дуже слаба?

— Не велика там слабiсть, та велике побивання.

— Журяться вони дуже?

— Хто вони? Та зять мiй чи й знає, що дитина нездужає — вiн не питає i не дивиться.

— Не вiдрiкайтесь дiток, любко, — просить вже мати Пилипиху, — не вiдрiкайтеся втiхи своєї!

— Я сама собi раду раджу, — одкаже на те Пилипиха.

— Подаруйте вже дочцi своїй: вона ж його дуже так любить, Якова! — говорить мати.

— I я її дуже люблю, — одказала Пилппиха.

— Хоч я вже одвiдаю Марусю, — кажу матерi та й пiшла до неї.

Маруся сама була в хатi, сидiла на лавi, хитаючи в обiймах недужу свою дитинку.

— Боже поможи, Марусю! — вiтаю її.

— Спасибi. Сiдай, Химо.

— А що дитинцi?

Вона глянула на дитинку й одмовила!

— Терпить малесеньке.

— Була у нас твоя мати, Марусю, — кажу.

— Яка вона була? Що говорила?

— Не хоче до тебе ходити; казала: не буду.

— Смутно менi те! — промовила Маруся.

Я вже бiльше нiчого не говорила за се й питати нi об чiм не питала.

Почали ми тиху розмову — згадування. Згадали нашї забавки давнi дитячi, — пригадали й дiвочi безсумнiї часи… Не зводячи очей з дитинки своєї, Маруся розмовляла iзо мною, хитаючи недуженьке.

Чайченко усе не приходив, а вже вечорiло. Вже пiзно — вiн не приходив. Вона його дожидала любо: що там шурхле, шелесне — прислухається пильно; стихне усе знов i нема нiкого, — вона не зiтхне навiть, знов дожидає… Я й пiшла так — не бачила його, — не повернувся при менi. "Скажи матусi моїй, що прийду до неї, як моя дитинка iрохи одужає", — просила мене Маруся прощаючись.

А тут у кiлька днiв занедужала Пилипиха. Покликали ми до неї усiх знатниць i лiкарок, — здається, нiкому не впiзналася її недуга — яка була. В неї нiчого не болiло, казала вона, тiльки ходила все кволiй та кволiй, поки не збулася сили своєї — i тодi лягла вже, знемоглася i лежала понура.