Iван Нечуй-Левицький - Хмари

- А ми з своєю старою по-козацькiй: пiдмостимо степового сiнця в'язку, то й не мулятиме в клуби, - сказав Масюк.

- Еге… за сiнце спасибi! Це добро коняче, а не людське. Я без перини зроду-звiку не засну й до свiту: все менi щось муляє та й муляє то в клуби, то в литки, навiть в п'яти. Я й на Дунай возила перину з собою за живоття мого небiжчика. Вiн на сiнi, а я таки на перинцi, - говорила Ликерiя Петрiвна, передаючи усякi клумаки та зашитi зверху полотном кошики.

- Чого ж то ви понабирали так багато в тих клунках та кошиках? - спитавсь Радюк.

- Понабирала усякого добра, бо тут у Києвi злиднi на злиднях та дорожнеча така, що й не доступишся. Деруть, як з батька, - сказала Ликерiя Петрiвна. - Оце напхала мiшок харчiв для себе й погонича: i хлiба й паляниць, i хлiба i до хлiба, i сала й масла, i цибульки й ковбасок, i шинку, i чаю й сахару i напекла маторженикiв та мнишикiв.

- Ого-го! цiлий ресторан привезли з Масюкiвки! - жартувала Галя. - То ми до вас в гостi!

- Просимо, просимо! хоч щодня! Буде чим вас вiтати, - сказала Ликерiя Петрiвна. - Он там в кошику й пляшка наливки, а друга - перцiвки.

- Та й я, признаться, вставив в кошик пляшку перцiвки, бо тут у Києвi горiлка кат зна яка! Але тiльки так, що й моя стара не бачила. Це потаєнцi од неї, бо, може, викинула б з кошика, щоб я не поїхав в Київ спасаться з пляшками.

- Отуди! А я думала, що ти не всунув в кошик цього добра, та й собi, потай од тебе, всунула пляшку настойки. В мене, бач, таки думка була за тебе й за зятя, - обiзвалася Масючка й засмiялась.

- Ну, то й гаразд зробили, бо двi пляшки якось лучче, нiж одна: не завадять нiкому, - сказав Масюк.

- А я забрала й ложечки, i чайник, i блюдечка, i графин на воду, бо тутечки в їх в гостиницi все якесь нечисте та смердяче; заткнула в кошик на всякий випадок i двi столовi ложки, - сказала Ликерiя Петрiвна.

- А то навiщо? - аж крикнув Радюк.

- Ат… так собi руки розхапались, то й капали в дорогу, що налапали, що було напохватi. Може, тут десь в монастирi трапиться громадський обiд, то пiдемо з своїми ложками обiдать. Адже ж на громадський обiд в нас ходять з своїми ложками, - жартувала Ликерiя Петрiвна.

- Може, ви, Ликерiє Петрiвно, взяли рубель та качалку, та макогiн? - смiявсь Масюк.

- Ну! рублем та качалкою нема чого качать в гостиницi. А що макогона, то шкода, що не взяла: стала б за пригiнчого до тих голомшивих служникiв та поганяла б їх макогоном. Там такi убоїща, такi неросторопи, що нi в чому тебе не послухають, самi хати не виметуть i навiть тобi вiника не дадуть. Хоч спiдницею вимiтай номер! Я таки вкинула в свiй дормез новий вiник з нехворощi.

I Ликерiя Петрiвна справдi десь налапала пiд козлами нового вiника й кинула наймитовi на руки, на перину.

- На та постав там у хатi в куточку коло груби, а потiм, як нагодишся в хату, то виметеш дiл, - сказала панiя Висока. - Я ще в той вiник i полиню вмiшала.

- Навiщо? - сказав Радюк.

- Бо тутечки того паскудства, блошиць та блiх, така сила, що без вiника й не засну.

- То ви його держите в руках, чи кладете його собi в голови, чи що? - спитав Масюк.

- Де там! Кладу вiник з полинем на нiч собi в ноги. Не так каторжнi блохи дошкуляють, бо не люблять духу нехворощi й полиню. Цим києм тiльки й одiб'єшся од тих собак. Я людина-таки геть-то досвiдна. Бувала в бувальцях, ходила в свiти, була в походах з небiжчиком та вешталась понад Дунаєм i за Дунаєм по всiх усюдах. Недоброхiть якось наберешся досвiду в усьому.

- Ну, та й запопадна ж ви людина! - сказав Радюк.

- А ви ж як думали, - обiзвалась Ликерiя Петрiвна. - Ви думали, що я сяк-так? по-паничiвськiй: вхопив капелюш та паличку та й дав драла в дорогу до Києва? Я з вiником i за Дунаєм скрiзь їздила, не то що в Київ.

- Глядiть лишень, Ликерiє Петрiвно, щоб часом люди не пiдняли вас на смiх, що ви їздите на прощу з макiтрами, з глечиками, та ще й з своїми вiниками, - говорив, регочучись, старий Масюк.

- Смiйтесь, смiйтесь! "З посмiху люди бувають", як кажуть в приказцi. Далека дорога - це не жарти.

- Левку! не забудься витягти, от тамечки в задку пiд сiном, сокиру, шнурки та палiччя! На возi сокири не кидай, бо ще хтось вночi поцупить та й на торжок однесе. Адже ж тут у Києвi тих злодiїв та торбохватiв, хоч греблю ними гати! - гукнула Ликерiя Петрiвна до свого наймита.

Левко витяг з воза сокиру, жменю конопель, добрий жмут мотузкiв, ще й чотири кiлки.

- Навiщо ото ви взяли в Київ сокиру та набрали конопель та якогось кiлля? - спитав Радюк з реготом.

- Та то Ликерiя Петрiвна хотiла в дорозi пуститься при нагодi на розбишацтво! - смiявсь Масюк.

- Еге! авжеж пак! А борони боже, часом серед степу трiсне вiсь або поламається загвiздок. От тодi хоч пальцем затикай вiсь, замiсть загвiздка, та й держи колесо руками, щобне спало. Де ж ви в степу знайдете, не то кiлка чи хворостину, а навiть стебло хмизу або дубчика? А коли вiсь поламалась, то бери зараз дрючка з воза та й пiдправляй пiд вiсь; бери коноплi, зсучи мотузка та й прив'язуй дрючка, пiд пiдтоки, то все-теки якось доплугачиш-ся до будлi-якого села або до корчми. Ой ви! вченi, та недрюкованi! Ви подивiться пiд вiз! - сказала панiя Висока.