Iван Нечуй-Левицький - Хмари

- Потривайте лиш трошки! Ось i я пiду з вами, бо я ж сама собi й офiцерша, й офiцер! - гукнула Ликерiя Петрiвна, ставлячи вiник у куточок коло грубки. - Ось я зараз побiжу в свiй номер та одсиплю в припiл оброку коням.

- Та нате вам оцей кошик на обрiк! - сказала Галя. - Де ж таки в припiл!

- Є в мене й торбинка на обрiк. Це я, бачте, жартую, - сказала панiя Висока, вискакуючи з номера.

В номерi зосталась мати з дочкою.

В хатi стало тихо, ще якось мертвiше й тихiше пiсля жартiв та гармидеру.

- Оце ти, моя дитино, тепер вже неначе одрiзана скибка. Менi доведеться самiй сумувати та смуткувати в своїх покоях, - сказала Олександра Остапiвна до дочки.

- От i одкраяна скибка! Одкраяна, та не зовсiм-таки навiки. I ту скибку ви вкинули не старцевi ж у торбу, - обiзвалась Галя.

- Вкинула в торбу такому старцевi, якого дай боже усякому. Це правда, - сказала мати, - а все-таки вiн тебе одiбрав од мене, неначе викрав з дому найдорожче добро. Буде менi сумно без тебе в хатi, - говорила мати крiзь сльози й крадькома од дочки втерла сльозу.

- Не журiться, мамо! Ми з Павлом часто одвiдуватимемо вас. Ще й остогиднемо, як присурганимось до вас та навеземо вам маленьких пискунiв, - сказала Галя всмiшки.

- Я забрала б твоїх писклят собi в хату та й не пустила б їх додому, бо й своїх пискунiв в мене було не гурт-то, - сказала мати, оглядаючи й впорядковуючи поодчиненi чемодани.

Незабаром в коридорi застукотiла неначе череда. Хазяїни вертались з Ликерiєю Петрiвною, а за ними тупотiли наймити.

Масюк дав наймитам по чарцi. Масючка покришила добру четвертину сала, одкраяла хлiба й дала повечерять.

- Та глядiть менi шорок та вiжок! Чуєте! пiдкладiгь, про мене, собi пiд голови, щоб були вдома та не помандрували на точок.

Незабаром усi замовкли й почали позiхать. Усi якось ущухли одразу. Розмова якось не йшла.

- Час би хоч i спать. Дорога - не приятель, а ворог, хоч i не лютий: набила добре боки, - сказав Масюк, позiхаючи на два зводи.

I незабаром в номерах затихло. Радюк з Галею вийшли до свого номера. Масючцi чогось здалось, що Галя пiшла i вже бiльше до неї не вернеться. Вона тихенько заплакала. Якесь неприємне почуття, якась навiть досада на зятя заворушилась в душi в старої матерi, їй здалось, що зять одбив та одняв од неї дочку силомiць.

Свiтло погасло. Масюк як впав на лiжко, так одразу й захрiп. Все по номерах затихло й замерло. Одна мати довго ще не спала та перекидалась з боку на бiк. I жаль за дочкою, i хазяйськi справи та клопоти, i Галине придане, ще не скуплене, - все це довго не давало їй спагь.

"Чи не забулась я часом чогось для Галi в хуторi? Чи все плаття її позабирала? А чого то ще треба накупи гь в Києвi для неї на нове хазяйство? ножiв i тарiлок, i мебiль, новi скатертi i…" - дума за думою находили й одходили, як хмара на небi. I вже перед свiтом стара мати заснула, спинившись думкою на скатерках, втомлена й дорогою, i смутком, i материнським почуванням своєї доброї м'якої вдачi, i своїм материнським клопотом.

Другого дня старi посхоплювались з постелi раненько. Мати збудила й Галю.

Вони понадiвали чорне убрання й налагодились їхать в лавру, щоб натщесерце побувать в пещерах й вислухати службу божу, бо другого дня думали одговiться в Михайлiвському монастирi. Усi похапцем вбирались та чепурились коло загидженого дзеркала, що показувало лице або навскоси, неначе звернуге з в'язiв, або робило з лиця не то гарбуз, не то головку капусти.

- А чом же це, Павле Антоновичу, ви не хапаєтесь i не вбираєтесь в шори-вбори та в наритники? - спитала Ликерiя Петрiвна в Радюка.

- Я й не думаю натягать на себе шори та наритники, бо не поїду в лавру, - сказав Радюк.

- От i недурно ви позабували граматку i в граматцi всi сiм грiхiв смертельних. Якби це ви поїхали в пещери, то, може б, i граматку пригадали, - сказала з легеньким докором панiя Висока.

- Я й дома передивлюсь граматку й часловець, а сьогоднi оце, напившись чаю, побiжу по мiстi напитувать та назнавати квартиру для себе, щоб ви й мама подивились i побачили Галине й моє нове житло.

- От i добре! про мене, нехай буде й так! Поведете мене та й менi покажете, якi тут у Києвi тi квартири та мiськi житла, - сказала панiя Висока.

Випровадивши усiх, Радюк позамикав порожнi номерi, вскочив у свiй номер i запер дверi, роздягся в одну мить i знов впав на лiжко та й захрiп пiд голосне цвiрiнькання горобцiв на липах, неначе пiд шум води на млинових лотоках та колесах. Вiн спав довго й мiцно. Вже сонце високо пiдбилось вгору, вже й з церкви вийшли, а вiн розкошував у снi. Вставши i вмившись, вiн звелiв подавать самовар, напивсь чаю, потiм причепуривсь перед дзеркалом, трохи не плюнув на свою покривлену карикатуру в дзеркалi, ще й поплямовану мухами, забiг в стацю подивиться, чи нагодованi його конi, i пiшов по вулицях назнавать квартири.