Iван Нечуй-Левицький - Хмари

Ранок був чудовий. В монастирських садках та в тополях за брамою щебетали, аж лящали пташки, неначе в гаю. Надворi була година. Було ясно й трохи душно.

Ранок був веселий, приємний. I в душi молодого Радюка була така сама препишна весна. На серцi було весело й радiсно. Вiн був щасливий, як тiльки може буть щаслива молода людина, що добула свого щастя.

Вже сливе опiвднi вiн вертавсь додому, поназнававши чимало невеличких квартир.

Вiн повернув убiк, щоб обiйти кругом монастиря поза стiнами й прогуляться понад горами та глянуть на Днiпро.

Сонце обсипало золотим промiнням бiлi доми та золотоверхi монастирi на Подолi, грало одлисками на гладенькому Днiпрi, лиснiло десь далеко-далеко на островах та на далеких луках в озерцях, неначе в дзеркалах, що їх покидало недавнє повiддя.

Надзвичайна широчiнь та далечiнь картини несамохiть зворушила високi почування в серцi, свiтлi iдеали в мрiйнiй молодiй душi. Думи та мрiї замиготiли, неначе одлиск майського промiння на тихому, гладенькому Днiпрi.

"Простiр без кiнця, без краю, весь засипаний наче золотом, оповитий в легесенький майський вранiшнiй туманець та опара з води! Й кiнця йому не видно! I краю не знать пiд блакитним майським небом! I нiчого ясного, добре омежованого не вхопить в тому мряковитому просторi моє око. Невже й таке людське життя та й моє молоде життя в будущему часi? I сам добре його не вгадаю й не постережу. Як бажає серце прикласти до живого життя мої гуманнi золотi мрiї, справдить мої високi iдеали! Сипнув би на весь свiт рясно та рясно думками, мрiями, добром та щастям, як сипле оце золоте тепле сонце рясним золотим промiнням на розлогi луки, на Днiпро".

I гострi темнi очi його неначе пригасли, неначе припали росою, стали вогкi, мрiйнi й добрi.

I щасливiй молодiй душi забажалось зробить весь свiт щасливим, та просвiченим, та заможним, та добрим i по-мирливим, щоб скрiзь було щастя, радiсть, просвiтнiсть, гаразд, щоб нiчого не було на свiтi нi темного, нi голодного, нi смутного та журливого.

"Але як? i чим? i де тi способи? i де тi прилади? Людське життя таке поплутане, позасукуване, позамотуване, таке мрякувате, неначе отой iмлистий мрякуватий далекий вигляд за Днiпром. Он сумнi бори позакутуванi в iмлу, як сумне людське горе! Он гаї та прилiски, нiби хижi звiрi, одпочивають, притаївшись в iмлi на засiдках. А ондечки золотий веселий блиск на банях та хрестах в розкиданих по береговинi селах. Он срiбний блиск на озерцях та плесах скрiзь промикується через iмлу, неначе визирає щастя з туману людського важкого та сумноге, життя! Життя - це якась мрякувата безодня, поцяцькована подекуди й поплямована одлиєкам щастя та радощiв. I як розплутать i постерегти ту плутанину живого суспiльного житiя й його давнi пережитки? I скiльки треба задля цього досвiду, науки, кмiчення над живим життям!"

I в молодого Радюка аж голова похилилась, i гарнi чорнi брови аж насупились од великих гадок та думок.

"Занехаяв би оцi важкi думи, як занехаяло їх вже багато моїх товаришiв ще за школярською партою… але цi думки та гадки чогось не покидають мене, неначе поприростували до моєї голови. Та я й думки не маю кидать їх, бо їх люблю, живу й живлюсь ними, й животiю ними".

Радюк встав i помаленьку йшов додому, думаючи свої думи.

- Добридень, Павле Антоновичу! - гукнув до його голос з тiнi лип та молодих чинар на алеї.

Радюк аж кинувсь, аж жахнувсь. Несподiваний крик знайомого голосу пiд липами наче збудив його в снi. Вiн дiби прокинувсь i зиркнув очима. До його неначе закрадавсь з-за недавно посаджених липок та чинар на самому краєчку гори молодий, високий та плечистий русявий панич в сiрому лiтньому убраннi, в вишиванiй сорочцi, в солом'яному брилi з широкими крисами, з тоненькою дорогою паличкою в руцi. Вiн ще здалеки зняв бриля й вихав ним та махав на Радюка. Сонце розсипалось на його м'яких ясно-русявих, аж срiблистих, наче ллянi пачоси, дрiбненьких кучерях.

Височенький, повненький та широкий в плечах, вiн, одначе, на виду був трохи схожий на маленького делiкатного хлопчика з рожевими повними устами, кругленькими ясними сiрими очима, м'якими бiлястими кучерявими васильками на висках та рожевими маленькими вухами, що свiтились наскрiзь на сонцi.

- Дунiн-Левченко! Лука Павлович! їй-богу, вiн! Де це ти взявся? Виплигнув з-за липок, неначе сидiв там на засiдках. Аж мене злякав, - говорив Радюк, тричi цiлуючись з Дунiним-Левченком.

- Де я взявся? I справдi виплигнув з-за кущiв до тебе, неначе заєць. Але де ти тут взявсь? - спитав Дунiн-Левченко.

- Я оце оженивсь i приїхав з новою рiднею до Києва. Думаю тут оселиться та напитувать собi будлi-якого мiсця. А ти вже скiнчив свої екзамени в унiверситетi?