Iван Нечуй-Левицький - Хмари

"I де це Радюк назнав собi таку красуню, в якомусь закинутому хуторi, з такими пишними очима! - думав гiсть, дивлячись вважливим оком на Галю. - Яка рiвна, струнка постать! Якi пишнi очi!"

Галя поналивала стакани чаєм i подала усiм. Масючка накраяла паляницi й припрохувала гостя.

- Хоч я вже й давненько напивсь чаю, але пробiгавсь по горах, набалакавсь та намарився з Павлом Антоновичем так, що аж у горлi посохло, аж чаю знов забажалось, - сказав гiсть.

- Ну, вже й правда, що в Києвi тих гiр, то й не полiчить! Неначе кiп в жнива на полi, - сказав Масюк.

- Зате ж гарнi поетичнi гори! Київ закладали та будували, певно, якiсь давнi поети, коли обрали таке пишне поетичне мiсце, - сказав Радюк.

- Його закладав або якийсь великий поет, або сатана… знаєте, тодi, як вiн змагавсь з богом за землю та пiрнув на дно безоднi в морi, винiс в жменi землi та давай трiпать рукою та розкидати по рiвнiй божiй землi.

Отож, певно, з-пiд його пальцiв з долонi порснув пiсок над Днiпром та й поставали оцi кручi та яруги, - жартував Масюк.

- Може, вони й чортячi, але гарнi! - сказав гiсть.

- Нечля вам, Iване Корнiйовичу, таке говорити. Я б не дивувалась молодим: їм вже й господь простить, i люди вибачать. Де ж таки старiй поважнiй людинi таке теревенить про святий Київ, та ще й говiючи! Ой господи! З вами, бачу, не одговiєшся, а тiльки грiха наберешся, - репетувала панiя Висока.

- А хiба ж вам не однаково, хто закладав Київ: чи поети, чи чорти? - жартував Радюк.

- Де ж таки однаково! Та хiба ж тому правда? - обiзвалась Масючка.

- Їй-богу, правда! свята правда! Ось мене так судомить в ногах от тих гiр, що ледве ступаю. Хiба ж таке судомлiння може буть од поетiв або од святих? - дражнивсь Масюк, тереблячи на всi застави пироги з чаєм, аж його довгi вуса кивали кiнцями, неначе сварились на Ликерiю Петрiвну.

- То вони, певно, начитались оце Дарвiна або Спенсера, що таке говорять про Київ, - обiзвавсь гiсть i зирнув на Радюка.

- Атож! - аж крикнула панiя Висока. - Це тi двi сатанi, що їх так любить Павло Антонович.

- Тi двi сатанi, що вам снились перед виїздом на прощу? - спитав Радюк.

- Атож! приснились, каторжнi, обидва; нiби я стою коло ясел в своїй оборi десь вже смерком. А вони вдвох виходять з повiтки, чорнi, мохнатi та пелехатi, з рогами на головах, а волячi хвости аж волочаться по кiзяках, неначе в собак, та просто до мене! та давай дуцать мене рогами. Я оступилась пiд загату, притулилась, голову ховаю пiд острiшок. А острiшок все росте вгору та вищає, а загата посовується та оступається позад мене. Вони, каторжнi, кидаються на мене, як скаженi собаки. Нема вже менi куди тiкати й чим оборониться. А я нiби певно знаю, що вони потягнуть мене в пекло. Коли десь узявсь мiй покiйник капiтан, бiжить з дрючком в руках i подає його менi. Тодi я як телепну одного по рогах! Роги й поспадали. Я вперiщила по рогах i другого i тому позбивала роги. Тодi вони поставали шутi, неначе безрогi корови. А я їх все жену та жену, та й загнала в повiтку. Загнала та й прокинулась.

- Слава вам, Ликерiє Петрiвно! - говорив i разом реготавсь Радюк.

Дунiн-Левченко й собi реготавсь без сорому, позираючи на Радюка.

- Коли загнали їх в повiтку, то й позапрягаєте цю худобу в плуг, та ще й оратимете нею, - говорив Масюк.

- Дух святий при нас та при хатi! Щоб я чортами поле орала? Це вигадали! Одже ж з вами, їй-богу, нагрiшиш повну хату, ще й кiмнату. Ще добре, що перед сповiддю! - говорила Ликерiя Петрiвна вже з легенькою досадою в голосi, - а все то ви, Павле Антоновичу, таки виннi були, що менi верзлось таке страховиння!

- Чому так? Я й сном i духом в цьому не винен.

- Бо як почали на виїздi на прощу торочить з своїми сусiдами паничами про тих страшних заграничних вчених, як почали мiж собою змагаться та кричать, то вони менi обидва й приснились. Ще гаразд, що я не все второпала з вашої розмови. Але догадуюсь, що то було щось непутяще й нi до чого не годенне.

- Еге! Якби ви були все розчовпли, то були б досi вмерли. И до Києва б не доїхали, - сказав Радюк.

- Якби небiжчик був не врятував вас з бiди, то ви оце досi були б вже в пеклi. Ой, горе нам! - сказав Масюк з тонким натяканням на жарт i з богобоящою мiною на виду.

- Жартуйте-бо, та й мiру знайте! Од пекла борони боже всякого хрещеного й молитвеного раба божого, - сказала поважним тоном Ликерiя Петрiвна, збиваючись несамохiть на вислови знахурок.

- Чи ви пак, Ликерiє Петрiвно, знаєте, що й я вже перечитала книжки цих двох страшних дiдькiв? - сказала Галя.

- Невже? Ой господи! Який тепер свiт настав. Що ж то далi буде? - бiдкалась панiя Висока. - Це, певно, десь в Туреччинi або в Нiмеччинi вже народивсь антихрист.