Iван Нечуй-Левицький - Хмари

Ольга глянула на огрядного полковника й зараз впiзнала того знайомого офiцера, котрий колись у клубi романсував з нею й навiть ще тодi сподобався їй своєю смiливiстю, комплiментами, петербурзькою рiднею й гордим аристократичним видом. Вона сама зачепила його.

- Чи вже ж ви мене не впiзнаєте? - сказала вона йому весело й ласкаво.

- Чи вже ж це ви, Ольго Василiвно!

- Як бачите, я! Мабуть, я стала стара, коли ви мене не впiзнали.

- Ой, якi ви стали, якi ви стали! - сказав вiн.

- Така стала, що ви насилу мене впiзнали, - сказала, смiючись, Ольга.

- То прошу ж у вас дозволу бувать в гостях у ваших рiдних.

- Коли ви того бажаєте, то я прошу вас од щирого серця, - сказала Ольга й порекомендувала його матерi.

Полковник вже й не покинув Ольги. Вiн попросив їх у той екiпаж, в котрому сам сидiв, i завiз їх до Дашковичевого дому.

Через мiсяць в тiй самiй церквi, де колись вiнчалась Степанида й Марта, вiнчалась Ольга з тим полковником. Всi люди говорили, що не бачили ще такої гарної молодої й такого одутловатого ситого бурбона. Вони вiнчались на пiдмостках, обгороджених штахетами. Як ступив молодий, вже сивуватий, на тi пiдмостки, то вони аж задвигтiли й загули, так що всi осмiхнулись.

Полковник завiз Ольгу десь далеко, одначе швидко вернувся до тестя, бо, як потiм виявилось, в його тiльки й було добра, що еполети та полковницький мундир. Ту маєтнiсть, про котру вiн колись торочив Ользi на балу, давно спродали за його давнi офiцерськi довги.

Радюк, послуживши кiлька рокiв в столицi, вернувсь в Київ. Начальство в Києвi стало iнше. Про Павла Антоновича Радюка вже забули. Вiн взявся за науку й почав готуватись до унiверситетської кафедри. Час узяв своє. Вiн забув Ольгу. Цвiла вже не одна весна пiсля його виїзду в столицю, i потроху гоїлось його серце. Зацвiли знов новi квiтки весною в Києвi, i знов зацвiло його серце, бо воно вже загоїлось i знов жадiбно забажало кохання, бо воно було ще таке молоде, так хотiло любить!

Раз якось Радюк згадав про свою першу любов, про Галю Масюкiвну. Йому дуже заманулось побачить її. Вiн поїхав в Журбанi до батька. Не смiючи їхать до Масюкiв, вiн заїхав до Ликерiї Петрiвни. Як же вiн здивувавсь, заставши там в гостях Галю! Вони подивились одно на одного й не знали, що й казать. Галя стояла серед свiтлицi, гарна, як i була переднiше. Вона неначе трохи пiдросла, поповнiшала, стала показнiша й покращала: її лице стало повнiше, очi горiли ще бiльшим блиском, але стали нiби смутнi, задуманi.

- Чи впiзнаєте мене? - спитала вона Радюка, котрий все придивлявся до неї.

- Як же вас не впiзнать! - сказав вiн i спустив очi додолу, неначе почував свою провину.

- Ви трошки змарнiли, - сказала Висока до його.

- Бо я був дуже безщасний, Ликерiє Петрiвно! А колись був дуже щасливий, як був молодшим.

- Знаємо, чули. Ми все знаємо. Недурно ви помарнiли, - сказала Висока.

Галя трохи не заплакала й вийшла в квiтник. Там вона вирвала й заклала за косу два гвоздички i ввiйшла знов у хату. Радюк сидiв i думав. Перша любов знов тихо заворушилась в його серцi.

- Чи ви менi простите, що я був… був дуже безщасний? - спитав вiн у Галi.

Вона пальцем показала йому на два свiжi гвоздички, в косi, свiжi, як її любов. "Чи пам'ятаєте ви два гвоздички?" - спитала вона в його.

- Пам'ятаю, пам'ятаю, - промовив Радюк, взявши її за руку, i од того часу вiн почав часто одвiдувать Масюкiв.

Незабаром, через мiсяць, вони повiнчались в журбанськiй церквi. Масючка й Масюк були дуже щасливi, а Висока й собi радiла Галиному щастю. Пiсля весiлля Радюк з Галею мав їхать до Києва. З ними забажали поїхати Масюки й панiя Висока на прощу.

Саме в половинi мая Павло Антонович Радюк з своєю молодою жiнкою Галею налагодились їхати до Києва. Радюковi треба було напитувать собi скарбової служби або будлi-де шукать якогось не скарбового мiсця. Старий Масюк та Олександра Остапiвна Масючка - Галинi батьки - теж захотiли їхати вкупi з ними на прощу. Ликерiя Петрiвна Висока й собi пристала до їх, щоб одговiться в Києвi в будлi-якому монастирi й поскидать з своєї душi усякi грiхи та провини київським ченцям в торби, як вона казала.

Радюк виїхав з Журбанiв в дорогу на батькiвських конях, заїхав до Масюкiв, перебув день, доки половили конi на степу та поприганяли додому, а на другий день двi повозки, навантаженi усяким добром, рушили з двора й заїхали по дорозi до панiї Високої. Там вони знов пересидiли пiвдня, доки половили конi в степу та поприганяли додому. В Ликерiї Петрiвни вiз стояв в дворi вже напоготовi, набентежений згорою. По обiдi поїзд рушив степами, i другого дня ввечерi на подвiр'ї перед гостиницею Михайлiвського монастиря спинились три хурi з полтавськими прочанами, неначе три хурi сiна або соломи, навантаженi усяким добром зверхом.