Iван Нечуй-Левицький - Хмари

Ненароком вiн кинув очима на Ольгу. Вона сидiла мiж iншими, наче квiтка в квiтнику. Вiн втупив свої очi в її променястi очi. Йому так хотiлось знайти в тих очах пораду, спокiй! Ольга одвертала очi од його, i промiння її пишних очей минало його.

Радюк вийшов з гостинної в залу. Вiн згорнув руки й почав ходить по залi, доки трохи не втихомирилась його душа.

З гостинної вийшла Ольга, їй осточортiло слухати старечу розмову й старечу лайку. Радюк пiшов до неї назустрiч i почав з нею ходить по залi.

- Чи чули ви, як тiльки що говорили там, як карали нас, як топтали нас в грязь?

Ольга мовчала. Вона спустила очi додолу. Вiн ждав од неї хоч доброго слова, хоч одного ласкавого слова для себе. А вона мовчала й слова не промовила.

- Чи чули, як нас судили, обговорювали, як знущались над нами без усякої провини? За нами нема зерна неправди, а нас мають за бог зна кого, за якихсь ворогiв всього святого. Чи вже ж ви, Ольго Василiвно, не оступитесь за мене хоч одним словом?

Ольга ходила, все мовчала, все не пiдводила голови. Радюк хотiв глянуть на її очi, прочитати в їх хоч тiнь прихильностi до своїх думок i не мiг, бо не бачив тих очей.

- Чи вже ж ви, Ольго Василiвно, встоюватимете за такi думки, за такi гадки, за якi отам тiльки що говорилось?

Ольга все мовчала й не пiдiймала навiть очей. Вона неначе чогось шукала на пiдлозi, так пильно втупила очi в її.

- Так ви встоюєте не за мене? Чи так? Так ви стоїте за їх?

Ольга мовчала й мовчки вийшла до другої кiмнати. "Коли б вона слово промовила, хоч яке-небудь слово!.. Так вона за їх, не за мене!" - подумав Радюк i пересвiдчився, що втратив Ольгу навiки.

"Прощай же, моя любов! Прощай, моє щастя! Прощайте й ви, карi очi! Нащо ж ти, доле, дала нам спiзнатись, коли не судила нам побратись!" - думав Радюк i почув серцем, що втратив велике щастя в життi; навiки марно згинула чиста, як свiт зорi, його любов.

Радюк не сiв, а впав на стiлець. Його лице зблiдло одразу, очi нiби туманом повились. Ольга вернулась з кiмнати, тихо перейшла залу, навiть не глянувши на його, i сховалась за тими дверима, де було свiтло й видно, як удень. Радюковi здалось, що вiн бачить Ольгу, котра вернулась нiби з того свiту. Вона була блiда. Ольга вийшла за дверi й зачинила, i йому здалось, що для його зайшло навiки сонце та вже й не зiйде вдруге.

"Прощай, моя любов! моя чиста, свята, занехаяна любов! Прощайте й ви, чорнi брови й очi зорянi! Прощай, моє дороге щастя!"

Радюк вхопив шапку й похапцем побiг з зали. Його перепинила хазяйка.

- Куди це ви так заранi? Їй-богу, не пущу! I не думайте собi нiчого! - говорила Степанида Сидорiвна.

- Вибачайте менi, будьте ласкавi! Я трохи нiби слабий; менi недобре, - сказав вiн, i Степанида Сидорiвна пойняла вiри, бо його лице було блiде, наче мертве. Радюк бiгцем побiг з Дашковичевого дому, навiть не оглянувсь.

Надворi схопивсь страшний вiтер, налiтав з-за Днiпра на київськi гори, неначе кидалась та сiкалась скажена татарська орда. Дерева коливались, гнулись, аж лущали та скрипiли. Радюк вискочив з гостинної й бiгцем попростував до свого житла якось несвiдомо, механiчно. Вiн навiть не чув, як буря сатанiла, ревла та свистiла, трохи не звалювала його з нiг, i все гнався вулицями, доки не вскочив в свою кiмнатку. Несподiване лихо неначе гналось за ним навздогiнцi, i вiн нiби втiкав од його.

Вiн ускочив у свiй покоїк, засвiтив лампу, впав на лiжко, заплющив очi й одразу нiби замер. Нiякiсiнька думка не ворушилась в його головi. I тiло наче обважнiло й здерев'янiло, i думки наче скам'янiли. Щось нiби дуже важке та завальне нагнiтило його, душило безперестанку й не давало нiякого просвiтку думкам.

Довго вiн лежав i не мiг опам'ятатись. Минула година, минула й друга. Лампа ледве блимала на столi. Запаморочена голова каменем вдавила м'яку подушку, неначе пiрнула в її. Вiтер свистiв та гув, стукотiв, рвав вiконницi нiби руками. Молодий хлопець од скорботи не чув того лютування бурi, не чув стукоту й гуркоту. Вiн задрiмав якоюсь важкою дрiмотою. Йому здавалось, що вiн кудись йде в туманi, хоче вийти з його, силкується вийти, шукав стежки й сам не вiдає, куди йде i кудою йому вийти, никає, блукає навмання.

А туман клубками застеляє стежки, то розходиться поперед його, то знов густiшає й знов спадає поперед його сивими завiсами, стає стiнами й застує йому тихий свiт з неба. От туман нiби звився й пiднявсь угору, i перед ним замиготiли нiби зорi на чорному небi… не зорi, а неначе свiтло в канделябрах, замигали чиїсь обличчя. I одразу блиснули чиїсь пишнi, гострi очi, вигулькнуло чиєсь лице, свiже, неначе весняна перша троянда в зеленому листi.