Iван Нечуй-Левицький - Хмари

Всi вони розмовляли неголосно i все розмовляли про молодих, про нових людей, якi тепер настали на свiтi.

Тим часом Кованько торкнув Радюка й сказав йому:

"А ходiм i ми в ту гостинну та послухаємо, за що то теревенять отi сивi голови та духовнi персони!"

- А ходiм, справдi, та послухаємо, - сказав Радюк. Йому дуже хотiлось зiгнати злiсть на маркiзах.

Обидва вони ввiйшли в гостинну й смiливо сiли збоку на стiльцях. Всi, побачивши те, аж одвернули носи набiк.

Всi тi гостi тiльки що судили молодих людей i замовкли, побачивши Радюка й Кованька. Архiмандрит i протоєрей навiть понадувались, що та молоднеча так смiливо сiла близько коло їх, трохи не рядом. А Турманша все блискала своїми запалими очима на Радюка. Вона була зла на того варвара за його розмову, не посмачену анi кришки комплiментами й хвальбою.

- Настає якийсь дивний час! Варвари вже йдуть не од сходу сонця, не з Азiї, а од заходу, з Парижа, - почав так протоєрей. - Iдуть i покладуть руїнами вже не твердинi, не мурованi стiни, а церкви й душi людей, всi постанови церкви й держави. Йдуть вони, - i потопчуть ногами сiм'ю, власнiсть, все святе, все велике, коло чого працювали вiками великi народи, пiклувалися генiї, що возвiстив сам бог з неба.

Радюк не стерпiв такої думки. Вiн наважився не мовчать, а пiдвiв голову й сказав рiзким голосом:

- А менi здається, що краще було б виступить проти iдей нашого часу з книжкою в руках i наукою. Тi варварськi iдеї з Парижа йдуть не з Чiнгiсхановими татарами, не з вiйськом, а з мирною зброєю, з наукою, з книжками. Коли тi iдеї пустi, нiкчемнi, - то чого їх страхаться й лякатись. Розбити їх, обсмiять, та й годi!

- I iдеї нiкчемнi, i в нас люди-таки настали нiкчемнi, пустi, верхогляди, неслухнянi, - сказав архiмандрит. - Так i прийшлось одно до другого!

- Що правда, то правда! - обiзвавсь Воздвиженський. - Якi тепер стали студенти в унiверситетi, та хоч би i в нас, в академiї? В клас не ходять, до церкви не ходять, про богословiю нiхто й не дбає. Кинулись на тi реальнi науки й носяться з ними, як бог зна з чим! А ми вчились добре, любили науки, ми ходили до церкви i в клас, ми поважали старших i начальникiв. А тепер що? Гiде студент проз професора, задере носа й шапки не здiймеї От що!

- Нам нiчого не треба з Європи, окрiм залiзних дорог та ще усяких потрiбок для життя. За духовним хлiбом нам нiчого їздить в Європу! - обiзвалась одна лиса голова.

- Ми вже зовсiм стали європейцями, хоч i самi того не примiчаємо. Тiльки нам потрiбний нацiональний грунт, народ, наша мова, наша рiдна поезiя, - промовив Радюк.

- Якої вам мови ще треба? Нащо вам iнша мова? Це ж недурно, що ви встоюєте за якусь мужичу мову. Це вже сепаратизм! - так репетували вони й не могли вгамуваться. Дашкович сидiв i не промовив слова.

- От знайшли якусь нову, опрiчну нацiю. От i знайшли якийсь опрiчний народ! - репетували сивi голови. Воздвиженський встав i махав руками, неначе вiтряк крилами. Ользi стало трохи страшно. А Кованько трохи не прискав од смiху та все торкав лiктем Радюка.

- От послухайте мене! - промовив Радюк. - Я був недавнечко на селi: бачив, яке життя нашого народу; бачив, якi там порядки. Тепер в селах бiльше шинкiв, нiж шкiл. Тi школярi, що виходять з школи, i самi не тямлягь, як себе цiнувать, чи в шаг, чи в карбованець. Вони не поважають народу й своєї нацiональностi i самi не тямлять, що вони за люди! Не народ, а якусь збавлену череду писарiв та панських лакеїв готує тепер народна школа на Українi. А голови обдурюють народ вкупi з писарями й жидами-шинкарями. Жиди поять народ, беруть в засаву часом останню одежину. Люди позичають грошi й дають за проценти своє поле на кiлька год головi та багатирям. Це все я говорю про села. А що сказати про нашi города? про порядки в городах?

Деякi схопились з мiсця й не дали й скiнчить Радюковi.

Погаласувавши, посердившись, всi почали заспокоюваться. В залi стало знов тихо.

- Вибачайте менi! Але менi здається, що все те лихо йде од масонiв, од масонських лож, - промовила Турманша, котра ще пам'ятала масонськi ложi.

- Де там од масонiв! Лучче скажiть - од спiритiв! - сказав Радюк, котрого Кованько торкнув лiктем.

- Це все од масонiв, од масонiв! це не з Парижа, - сказала Турманша.

- Скрутить вас треба залiзними обручами, щоб ви не вигадували нiсенiтницi. Лучче б ви не вчились, лучче б ви нiчого не робили, били байдики, нiж мали б напхать в голови отих iдей! - репетував Воздвиженський.

- Чудно менi таке чуть од професора! - сказав Радюк.

Радюк утомився. В його аж голова заморочилась. Вiн встав з стiльця, одiйшов до вiкна й обперся об одвiрок. В його пiд самим вухом знадвору ревла страшна негода пiзньої осенi. Вiн прислухався, як вiтер змiняв тони, неначе юрба голодних вовкiв: то свистiв, то шипiв гадиною, то вив звiрюкою, то, зiбравши всi сили, гув так, неначе силкувався перекинуть дiм.