Iван Нечуй-Левицький - Хмари

- Щоб i жiнка, й дiти говорили тiєю мовою, що говорить наша куховарка? - спитала Ольга.

- Тiєю самою мовою, що говорить i наша куховарка, i ввесь наш народ, - сказав батько.

Ольга аж злякалась, подумавши, що Радюк присилує колись її i дiтей говорить тiєю мовою, котрою в iнститутi иiхто не говорив.

- Тi народовцi хотять зовсiм злиться з народом… Колись, молодшим, i я мав такi iдеї в головi, але тепер, за старiстю лiт, якось всi тi примхи повискакували з голови.

Радюк дождав п'ятницi й прийшов завчасу до Дашковичiв. Його просила сама Ольга прийти завчасу, i вiн дуже хапавсь.

В Дашковича ще не було нiкого. Ольга здалеки побачила в його пiд пахвою книжку, i вона аж злякалась. Так вона боялась наукових книжок!

- От вам i Шевченко! - сказав вiн весело, подаючи Ользi руку, а другою рукою - книжку.

- Дуже вам дякую, дуже дякую, що пам'ятаєте за мене! - сказала Ольга й просила його сiсти на софi, а сама сiла коло його й почала перегортать листки "Кобзаря".

- Висока поезiя! невмируща поезiя! - говорив Радюк. - Як читаєш, то всю душу обiймає й виносить високо, до самого неба! Тут усе життя нашої України, нашого народу.

"Може, й усе, хто його зна!" - подумала Одьга, перегортаючи навiщось листки й дивлячись на Шевченкiв портрет.

- Чого це вiн убраний в мужицьку шапку? - спитала Ольга.

- Бо вiн був селянин: вiн змалку був пастухом в селi Керелiвцi, отут не дуже далеко од Києва.

- Скажiть, яке диво! I мужик написав оцю книжку? - спитала Ольга, не ймучи вiри, щоб книжки були писанi не аристократами.

- Як бачите, написав.

Радюк узяв "Кобзаря" й почав декламувать. Дашкович, почувши те, вийшов i почав слухать. Радюк читав дуже добре, з великим почуванням. Вiн читав "Думи", повнi глибокого почування й суму. Ольга слухала й ледве розумiла, але не хотiла того сказать i мусила мовчки слухати.

- Божественна поезiя! високi думи! - говорили разом Дашкович i Радюк, а Ольга дивувалась, чого це вони удвох аж репетують, неначе змовились.

Ольгу вже брала нудьга; вона хотiла говорити про що iнше.

- От i ви, Ольго Василiвно, будете говорить по-українськiй i не будете нехтувать мовою великого поета, як-от нашi панiї та городяни, i будете читати "Кобзаря".

- Нащо! Нiколи того не буде! - одрубала Ольга, згадавши, що в iнститутi не говорять такою мовою.

Радюк так i опустив руки, бо втямив добре, що вона дала йому одкоша рiзко й нагло. Книжка впала на софу й загорнулась. Радюковi здалось, що хтось вистрелив i влучив йому в самiсiньку голову!

Радюк неначе бачив, що Ольга одсовувалась од його все далi, що вона оступилась од його десь далеко, i нiби якась чорна хмара поглинула її. Радюк ухопив себе за серце; вiн почував, що вже втрачає Ольгу навiки, i вже нiхто її не верне йому, хоч би то був сам янгол з неба або сатана з пекла.

А Ольга того навiть i не примiчала. Вона й не знала, що вона вчинила, як вона запагубила всi надiї, розвiяла всi мрiї молодого хлопця.

Радюк мовчав i думав, а Ольга, нiчого не примiчаючи, почала показувать йому свiй гарненький новенький альбом. Радюк розгорнув альбом i почав машинально перегортать товстi листки. На листках манячили групи iнституток, товаришок Ольги, в бiлих хвартушках i нагрудниках. Всi вони були такi схожi одна на одну, як одна галка схожа на другу. Радюк почав дивиться на iншi карточки.

Бiльша половина альбому була напхана карточками вчених. Там були навiть карточки ченцiв.

- Як би я хотiла побачить ваш альбом! - промовила Ольга.

- Мiй альбом дуже не схожий на ваш i був би дуже невеселий задля вас. В йому на першому листку отой Кобзар в мужицькiй шапцi.

- Ха-ха! - засмiялась Ольга, бо тi слова здались їй жартом.

Тим часом почали збираться на той слов'янський вечiр гостi. Радюк сидiв i неначе нiкого не бачив. Так йому було важко на душi! Йому дуже хотiлось зостаться самому з своїми важкими думами.

Луччих студентiв давно вже не було на тих вечорах. Часом ще заходили, по старiй пам'ятi, деякi недавно прибувшi молодi болгари та серби.

Вже було пiзно, як почали приїздить поважнiшi гостi. На вулицi щось загуркотiло пiд самим домом. Всi сполохались.

- Турман приїхала! Турман, начальниця з iнституту! - рознеслось скрiзь по залi. Дашкович ухопив свiчку, Дашковичка теж ухопила свiчку, Ольга вхопила канделябр, Катерина вхопила другий, i всi побiгли в коридор назустрiч Турманшi. Дверi одчинились, i в залу ввiйшла Турман. Вона була висока й суха, як кiсть! Довга одежа на їй метлялась, як на палiччях. Її лице було сухе й жовте, але вона гордовито йшла й високо пiдiймала голову. За нею йшла її сестра, лiтня дiвуля, убрана в свiжий убiр з претензiєю на молодiсть.