Iван Нечуй-Левицький - Хмари

- Коли ж треба! коли ж конче треба! - казала йому Ольга. - Один тому буває час! Треба нагуляться, треба натанцюватись. Чи я ж мало насидiлась у тому iнститутi? Принаймнi буде чим споминать свою молодiсть.

I Ольга знов йшла у танець з самим-таки ж Радюком, котрий за хвилину перед тим так напутював Ольгу!

Оркестр замовк одразу, неначе на йому заразом порвались усi струни. Ольга впала на стiлець i махала на себе хустинкою. Петербурзький офiцер почав з нею розмовлять, але вона так важко дихала, що не могла йому й слова одказать. Вiн мусив оступиться од неї.

Ольга одпочила, кивнула рукою до Радюка й пiшла з ним ходить поза колонами, кругом зали.

В тiнi колон Ольга дивилась на чудове Радюкове лице. Її очi стали блискать нiби промiнням, i Радюк милувавсь тим промiнням. Йому так забажалось сказать той комплiмент, котрий вiн недавно чув, що якби вiн мав спроможнiсть, то поставив би серед зали трон i посадив би на тому тронi Ольгу не тiльки як найкращу царицю всiх балiв! та вiн того не сказав. Його розмова перейшла на поезiю; вiн сипав поетичнi слова й думки i, згадуючи, як Ольга спiвала українську пiсню, вiн тихесенько заспiвав: "Ой полину, полину - добувати талану".

Ще тихiше, нiби нишком, Ольга протягла далi голосом i словами ту саму пiсню.

- Чи правда, Павле Антоновичу, як весело жить на свiтi щасливим людям! - сказала Ольга.

- Навiть весело жити й безщасним! Живоття само по собi, вже тим, що воно живоття, має в собi велику принаду, велике щастя. Чи пам'ятаєте ви пишнi Шевченковi слова?

О боже мiй милий!

Тяжко жить на свiтi, а хочеться жить;

Хочеться дивитись, як сонечко сяє,

Хочеться послухать, як море заграє.

Як пташка щебече, байрак гомонить.

Або чорнобрива в гаю заспiває…

О боже мiй милий, як весело жить!

Ольга зрозумiла душею поезiю тих слiв i задумалась. Вона втямила, що живоття само в собi, тим що воно живоття пiд синiм небом, має в собi багато щастя для людини, та ще й молодої.

- Коли б ви побували на селi, ви б побачили й почули, як молодi дiвчата в гарячi жнива працюють цiлiсiнький день; а як прийдуть додому ввечерi, то зараз iдуть на вулицю й спiвають там до пiвночi, наче пташки, неначе соловейки в садку, даючи звiстку молодим хлопцям про свою любов. I часом соловейки замовкнуть в садках, а дiвчата все спiвають та спiвають.

Радюк тими словами зачепив в своєму серцi найтоншу, найслухнянiшу струну: струну поезiї народної, i його розбуркана душа неначе заграла й задзвенiла. Його любi iдеї злились з променястими Ольжиними очима, його любов до Ольги злилась в один потiк з любов'ю до рiдного краю. Все те високо пiдняло й направило його душу. Радюк почав думать голосно, вважаючи, що Ольга згодиться з його думами. Вiн почав згадувать свої Журбанi, свої рiднi степи, пiснi свого народу, почав малювать картини сiльського життя. Вiн подивився на Ольгу. Ольга вже його не слухала. Вона була городянка й iнститутка i його мрiй та сiльських картин не розумiла.

Ольга легенько позiхнула в вiчi Радюковi. Та розмова, те поетичне натхнення народною поезiєю здалось їй таким чужим, таким незрозумiлим! їй здалося, що з веселої теплої зали її хтось вивiв на мороз в одному тонiсiнькому бальному убраннi… Її брала нудьга од тiєї поезiї.

- Чи не втомились ви? Сядьмо отут та спочиньмо, - сказав Радюк, думаючи, що Ольга позiхнула од утоми.

- Сядьмо! - сказала Ольга. - Чиї то такi поетичнi вiршi ви прочитали? - спитала вона так собi, аби щось сказать.

- То вiршi нашого Кобзаря, Шевченка, коли читали або чули.

- Здається, щось чула… Здається, часом тато згадує оте ймення. Але, сказать по правдi, сама не читала…

- Чи вже ж не читали? - спитав Радюк.

- Не читала, бо в нас в iнститутi я про такого поета й слова не чула. В нас розказували про всяких поетiв, i руських, i нiмецьких, а про Шевченка я й слова не чула.

Радюк вже примiтив, що Ольгу бере нудьга. Вона ждала од його веселої розмови, ждала комплiментiв. Поважна розмова навiвала на неї дрiмоту й нудьгу. Ольга замовкла й устала.

- Ольго Василiвно! - аж ухопив вiн її за руку, думаючи вдержати її. - Скажiть же менi про моє щастя? Чи пам'ятаєте той вечiр, той незабутнiй для мене вечiр, як я сказав вам про свою любов? Чи порадились ви з своїм серцем? Скажiть, будьте ласкавi, чого менi ждати i чого менi сподiватися?

Ольга, здається, не ждала так швидко почуть те наважливе слово. Вона хотiла протягти час, i протягти як можна далi, а молодого хлопця брала нетерплячка. Йому хотiлося скiнчить дiло якнайшвидше.

- Ви ж добре знаєте мого батька-фiлософа! Яку ж пораду вiн менi дасть, коли вiн бiльше нiчого не знає, тiльки свiй кабiнет i своїх фiлософiв? Менi не було навiть з ким порадиться.