Iван Нечуй-Левицький - Хмари

До Ольги очевидячки залицялись паничi. Вона подала покласти рукавички, i три душi кинулись до тiєї штучки; вона впустила хусточку, i двi головi разом нахилились i стукнулись одна об другу.

- Як менi душно! - промовила Ольга, i паничi побiгли до буфету. Хто нiс морожене, а хто лимонад. Ольга взяла стакан лимонаду од того огрядного офiцера, котрий очевидячки попередив iнших.

Ольга озирнулась, шукала стiльця, i кiлька душ кинулись за стiльцем. Ольга сiла на тiм стiльцi, що подав їй офiцер, трясучи еполетами й брязкаючи острогами. Вiн сiв поруч з нею.

- Дякую вам за стiлець! - промовила Ольга, i Радюк почув те слово, бо група посiдала так недалечке од його, що було чуть розмову.

- Чи варто ж дякувать! Якби я мiг, я б вам поставив отут трон, посадив би вас на тронi, бо ви й сьогоднi, i кожного вечора, ви цариця балiв i вечорiв! - казав огрядний офiцер, поглядаючи на Ольгу скоса й крутячи кудлатiї вуса.

- Ви вмiєте-таки жартувать! Онде цариця балiв i сьогоднiшнього вечора! - промовила Ольга, показуючи очима на одну дуже гарну й багато убрану купчиху.

- Ото в вас цариця! А в нас цариця повинна буть не така. Придивiться лишень, коли в тiєї царицi не сивi коси, тiльки почорненi.

Ольга засмiялась дуже голосно.

- А коли б ви знали, яка та цариця розумна! - обiзвався Кованько. - Вона й досi не вимовить слова "рекомендую", а все каже "рiкiмiндую" - по-мiщанськiй.

Сам Кованько часом вимовляв те слово по-мiщанськiй, як i та немолода київська бальна цариця, одначе вiн на те не вважав, ще й смiявся з неї.

- Зате та цариця вся в золотi! - сказала Ольга.

- I справдi в золотi! неначе обкувала себе золотом, де тiльки можна було обкувать. Зовсiм неначе царська карета! - смiявся офiцер.

- А якi в неї брови, якi рум'янцi! - говорила далi Ольга.

- А ви думаєте, що то її брови, її рум'янцi! Я навiть знаю той магазин, де вона на сьогоднi купила собi брови й рум'янцi, - молов Кованько.

Ольга почала реготаться, а за нею й паничi, котрi чули той жарт.

- От вашi брови так не купить нi за якi скарби свiту! Ваш рум'янець - то рум'янець вранiшньої зорi! - говорив комплiменти офiцер.

Радюк чув ту розмову, i в його серцi тьохнуло. Вiн бачив, як паничi збавляють душу молодої дiвчини, - верзуть їй те, що не слiд було б говорить.

- Ой Ольго Василiвно! Ви були б окрасою наших петербурзьких салонiв. Шкода, що ви мусите тут сидiти в провiнцiї! I хто тут вас цiнуватиме й може цiнувать? - молов комплiменти облесливий офiцер.

- Я рада жить i на провiнцiї… бо… бо що ж маю робити? Хочеш не хочеш, а мусиш.

- З вашим розумом, з вашою просвiтою, з вашою красою… Хто тут по вас? З ким тут вам дiлиться просвiтою й розважаться вольними часами? - так усе хвалив її офiцер.

- Не все ж для вашої столицi. Не можна ж i од нас одбирать все краще, - обiзвався один городянський "лев", встоюючи за честь провiнцiї.

- Не забувайте, що й Київ столиця, хоч i дуже давня, - обiзвався Кованько, - i Київ має право не все оддавать столицi пiвночi.

Оркестр подав сигнал до кадриля. Кавалери й дами заворушились, почали паруваться. Офiцер ухопив пiд руку Ольгу. Радюк одiйшов од колони й пiшов ходить кругом поза колонами. В однiм мiсцi вiн угледiв Катерину Воздвиженську. Вона сидiла з матiр'ю. Радюк не бачив її в танцях, бо її нiхто не запрошував до танцiв. Радюковi стало її шкода. Вiн сiв коло неї й почав розмовлять з нею.

- Я прочитала тi книжки, що ви принесли кузинi. Чудовi книжки! Чи нема в вас ще таких? Я дуже люблю натуральну iсторiю, - говорила Катерина.

Для Катерини неначе сонце зiйшло, як Радюк сiв коло неї. Ще нiколи кохана людина не сидiла коло неї так близько. Вона почувала всю силу краси й приємностi й була вже й тим щаслива. Вона почала розумно говорить про те, що прочитала, i бачила, що Радюк її слухав вважливо, дивився прямо їй в очi. Можна було бачить, що та поважна розмова була цiкава для неї. Сам Радюк бачив, що Катерина бiльше од Ольги пiдходила пiд його iдеал статковитої й розумної жiнки, що вона послухала б його поради, не дала б своїй головi зарости бур'яном, як буває з жiнками. Але як вiн подивився на її негарне лице, на її дуже негарнi поморхлi губи, то мусив одвести свої очi од неї.

Катерина говорила ще довго, але Радюк її вже не слухав. Вiн усе дивився туди, де танцювала Ольга. Вона стояла проти його лицем i наближалась так, що вiн мiг придивиться до лиця. Радюк бачив по її лицi, що танцi й музики бiльше од усього цiкавлять її. Вона все смiялась i жартувала з кавалером.

- Яка то дама танцює проти вашої кузини? - спитав Радюк у Катерини.

- То не дама, а панна, то класна iнститутська дама, рiдна сестра начальницi Турман.