Iван Нечуй-Левицький - Хмари

- Галю, моя дорога, моя безщасна! Не лякайтесь, бо, знать, така вже ваша доля! - знов промовила Висока i сiла коло Галi й обняла її обома руками за плечi. - Надежда Степанiвна Радючка буде жива, але…

Галине серце вже пiдказало, яке нещастя жде її. Вона чула, що Радюк недавно приїжджав в Журбанi, скiнчивши курс, i… певно, не мав часу заїхати до неї… Вона випустила дорогу книжку з рук.

- Я оце просто до вас з Журбанiв. З Києва приїхав Павло Антонович i привiз фотографiчну карточку своєї нареченої. Вона зветься Ольга Дашковичiвна. Вона дочка якогось вчителя чи професора. Я сама бачила ту карточку. Та Ольга дуже гарна з лиця, з тонким носиком, з повними губками, з цiлою купою кучерiв на головi. Нема що й казать: городянка як слiд! А погляд у неї якийсь гострий та гордий!

Ликерiя Петрiвна розказувала, а Галя наче зомлiвала в її руках, як зiрвана квiтка, схилила голову й зблiдла.

- Правда, Павло Антонович ще не заручився з нею, але, певно, її любить, бо навiщо б вiн привозив матерi ту карточку?

Галя зомлiла в руках Високої й заплющила очi.

- Боже мiй милостивий! Що ж менi дiяти! - крикнула Висока й зараз вхопила стакан з водою та й приснула водою на Галине лице. Галя опам'яталась.

- Нехай його бог судить! - тихо промовила вона. - А вiн же божився, а вiн же присягавсь, що мене любить!

I сльози так i залили її очi, її щоки. Всю хусточку вона змочила своїми слiзьми. Панiя Висока й сама заплакала, дивлячись на Галинi сльози.

- Не плачте, Галю, серце моє, моя дорога! Я говорила з ним. Вiн хлопець дуже молодий. А молоде серце любить, кого схоче i коли само схоче. Поїхав далеко, не бачив вас i забув за вас. А там трапились iншi карi очi, та й прощай, дiвчино чорнобрива, бо я не твiй, а ти не моя! як спiвають в пiснi.

- Ох, Ликерiє Петрiвно! чи я ж його не любила, чи я ж не була йому вiрна. Я день i нiч пам'ятала за його, згадувала його рано й вечiр, згадувала, як по садку гуляла, як квiтки поливала, згадувала, як оту подаровану книжку читала.

- Ой бiдна моя дiвчино! Така вже, мабуть, наша жiноцька доля, щоб наше бiдне серце болiло од горя. Ви думаєте, зо мною не було таке саме на вiку? Ет!

Ликерiя Петрiвна хитнула головою й махнула рукою, втираючи сльози.

- Ой боже мiй, яка ж я безщасна! - говорила Галя, неначе та горлиця сумно туркотала в зеленому гаю. - Було вийду ввечерi в садочок, гляну на яснi зорi i зараз згадаю його яснi очi; чи гляну на повний мiсяць, то й згадаю його чудовий вид; гляну на зелений лист i чогось згадаю його кучерi. Я бачила його i в синьому небi, й на зеленiй землi, i в моїх квiтках; чула його дух в повiтрi, де тiльки ходила з ним по садочку, де розмовляла з ним. А тепер вiн вже не мiй! А як згадаю його голос, його милу розмову, його блискучi очi, то й тепер серце моє любить його i, мабуть, любитиме й повiк. Бо де я стрiну такого другого в наших хуторах! Ой боже мiй, боже мiй! за що ти покарав моє бiдне серце?

I Галя знов заламала руки й заплакала.

- Галю моя дорога! Що ж маємо робить, коли наша доля така?

- Я або страчу розум, або серце моє розiрветься од горя, - промовила Галя i якось разом вгамувалась i перестала плакать, аж Високiй стало страшно. Щось небезпечне засвiтилось в її очах.

- Я ту книжку, я тi його листи вкину в огонь або подеру на шматочки,- промовила вона,- але чим я втiшу своє бiдне серце? Нехай же все те зостанеться й нагадує менi про мою любов, про його зраду. Я була така щаслива тим коханням хоч раз на своєму вiку.

Ликерiя Петрiвна сидiла й мовчала, їй приємно було слухать про таку щиру, гарячу молоду любов.

- От ви й замовкли. Говорiть же менi про його: який вiн тепер, чи змiнився на виду, чи все однаковий, як однакове повiк пишне сонце на небi?

I панiя Висока мусила розказувать їй за Радюка все-все: як бачила його, коли приїхав, як засмутився, побачивши слабу матiр, як плакав, як вiн навiть жалкував за Галею.

Галя слухала, плакала i втiшала своє серце тiєю розмовою.

Прийшов Масюк i Масючка. Висока й їм розказала за Радюка, за Галине нещастя. Масючка почала й собi плакать, а Масюк дуже-дуже засмутився й не промовив i слова.

- То не вiн винен, то його горда мати винна. Вона до нас тiльки раз i приїздила. Не такої треба їй невiстки, як наша Галя, - говорила Масючка, втираючи сльози.

Поїхала Висока й зоставила смутну сiм'ю в сльозах, в смутнiй хатi, в смутний, дощовий, осiннiй вечiр.

Минула зима. Настала пишна зелена весна. Розвивсь садочок, зiйшли квiточки в Галиному квiтнику, зiйшли й зацвiли червонi гвоздички. Галя поливала їх та все згадувала зрадливого, але милого для її серця. Вона любила ходить у садку до тiєї вишнi, де так поетично й несподiвано стрiла його й почула вперше його слово за кохання. Вона все спiвала ту пiсню, що тодi спiвала: