Iван Нечуй-Левицький - Хмари

Дашкович на старiсть став зовсiм не такий, як був колись переднiше. Вже Сегединцi не з'являлись йому в усiй красi природи й нацiональностi. Вiн зовсiм заплутався то в науцi, то в слов'янському питаннi. Вiн усе сидiв i читав, навiть писав писання в великоруськi журнали за цi справи. Але на пишнi Сегединцi не впала й крапля з тiєї працi вченої людини. Вiн навiщось розносив по чужих огородах, по чужих нивах розсiвав те сiм'я науки, котре вiн був повинен посiяти на своїй убогiй нивi, тiльки що зоранiй й не политiй… Дашкович вже став скоса поглядать на молодих людей.

Радюк знав про таку змiну з Дашковичем i дуже жалкував, що так марно загинув талант i просвiта вченого чоловiка, згинув надаремно для України й народу. Вiн ходив до Дашковича задля Ольги й дуже боявся потрапить на тi вечори, де вже з'являлись зовсiм iншi гостi, бiльше старi, нiж молодi, як було давнiше…

Радюк не був у Дашковичiв довгенько. Вiн кiлька раз вже збирався, зовсiм налагоджувавсь, та в його не ставало смiливостi, йому хотiлось, щоб Ольга добре за все передумала, перегадала; хотiлось дати їй доволi часу. Вiн забув навiть про книжки. Ольга тепер здавалась йому таким божеством, таким щастям, для котрого вiн був ладен оддать своє живоття. Нiколи вона ще не здавалась йому такою гарною, як у той вечiр в Царському садку. Якби вона була бiдна, якби вона була простою селянкою, якби вона була без просвiти, - вiн взяв би її не думаючи, не гадаючи.

Нарештi Радюк насмiлився пiти до Дашковичiв. Вiн був такий блiдий; його очi так позападали, що Дашковичка спитала, чи не був вiн слабий? В залу вийшла Ольга. Радюк почув її ходу ще в другiй кiмнатi i так стривожився, що в його головi почало все ходить ходором.

"Яку звiстку принесе менi вона?" - була перша думка в його, як тiльки вiн почув Ольжину тиху ходу за дверима.

Ольга з'явилась в дверях, i якби в той час не було в залi Степаниди Сидорiвни, вiн, може б, зараз спитав би її, яка в неї думка.

Ольга вийшла й привiталась. В її очах було знать задуму й журбу, щоки трохи зблiдли. Радюковi здалось, що вона журилась, i йому стало дуже-дуже її жаль!

Всi почали розмовлять, але розмова якось не йшла. Мати постерiгала, що мiж молодими щось таке було, що Радюк, мабуть, хоче свататься, i вона слiдкувала за кожним його словом, не спускала з його очей.

I Радюк, i Ольга, може б, i дуже розговорились, якби вони були самi, але при Степанидi Сидорiвнi вони бiльш мовчали й думали.

- Ви на цей раз вибачте менi, Павле Антоновичу! Я ваших книжок i досi не читала. Все не випадало якось. Моя сестра Катерина охiтнiша за мене до читання книжок i забрала їх у мене.

- Ще буде для вас доволi часу на вiку! Ще встигнете начитатись i наспiваться, - промовив Радюк та й замовк.

- Я й не граю i не спiваю вже давненько, - знов ледве промовила Ольга та й замовкла.

- То, мабуть, тепер час такий. I я за що не вiзьмусь, то все в мене так i випадає з рук, - сказав Радюк.

Степанида Сидорiвна насторочила вуха, почувши таку уривчасту й чудну розмову, їй здалось, що Радюк от-от буде свататься! Вона стала до його дуже ласкава.

- Чи ви нездужали, що так зблiдли? - спитала в його Степанида. - Ви б не дуже так засиджувались над тими книжками. Чи вже ж не доволi з вас i свого дiла?

- Так чогось нездорово, та й годi! - насилу обiзвався Радюк та й замовк.

Всi троє знов замовкли. Всi знали, що так робить не годиться, та все-таки всi довгенько мовчали.

"Та сватався б вже, та й годi! I чого вiн мовчить! Чи не смiє, чи що?" - думала про себе Степанида, i її вже брала злiсть, що Радюк i Ольга криються од неї, од матерi!

А Радтоковi так хотiлось спитать в Ольги, як вона постановила, як вона надумалась i на чому стала? Але поруч з ним сидiла Степанида Сидорiвна.

Ольга сидiла, спустивши очi додолу. Вона все думала, що Радюк для неї не партiя, що вiн не пiдходить пiд її iдеал, котрий давненько склався в її головi. Але вона любила Радюка й хотiла протягти час, i як можна далi. Їй хотiлось, щоб сам час розв'язав те трудне питання, бо сам час не раз розв'язує несподiвано для людей часом i труднiшi питання.

Якби не вийшов старий Дашкович, якби не подали зараз чаю, то, може б, вони просидiли мовчки ще довго. Старий батько побiльшив компанiю. Ольга й Радюк почутили, що їм стало легше на душi. Батько й мати були дуже ласкавi до Радюка. Мати панькалась коло його, тупцяла, просила зостаться ще довше. Радюк бачив, що старi держать за ним руку, та йому дуже хотiлось, щоб i молода держала руку за ним.

Радюк розпрощався з усiма дуже ласкаво. Було знать по всьому, що старi вже або знали, або догадувались, що Радюк сватався. I Ольга випровадила його веселiше й ласкавiше, нiж зустрiла. Вона просила його ходить в клуб, де їм можна було бачиться й розмовлять. Радюк пiшов додому вже спокiйнiший, з бiльшою надiєю на своє щастя.