Iван Нечуй-Левицький - Хмари

Радюк пiдвiв очi. Ольга стояла перед ним червона й гарна, як квiтка. Вона вперше почула од хлопця такi слова й вислухала тi слова не так спокiйно й твердо, як вона собi уявляла. Ольга дивилась на його й мовчала.

- Дайте менi, Ольго Василiвно, одповiдь та просто й щиро, як я вас просто й щиро спитав!

- Я вас люблю. Я вас полюбила давно i полюбила, як нiкого так не любила… Але кажу вам просто й щиро, що я ще й не думала про замiжнє життя.

Вона перервала свою розмову.

- Чом же ви не думали? Може, я вам не сподобавсь? - сказав Радюк, i в його ледве стало сили промовить тi слова. Вiн ждав, що Ольга не те скаже; вiн сподiвавсь од неї згоди, а вона тим словом неначе громом вдарила його.

- Я побачила вас колись давно в Шато, як вам вже казала. Я вас ще тодi полюбила. Потiм я почала вас забувать. Але як ви прийшли до нас на вечiр, я трохи не зомлiла як угледiла вас несподiвано. Я знов полюбила вас.

- А тепер знов забудете мене… - ледве спромiгся вимовить Радюк. - А я вас люблю й нiколи не забуду, - знов сказав вiн i замовк, згорнувши руки на грудях.

- Дайте менi часу подумать! Я була така щаслива в батька! Я ще така молода. Менi так добре жилося на свiтi, що я не мала й гадки про життя окроми од батька й матерi. Ми обоє молодi. Час наш не втече, як вода в Днiпрi. Дайте менi подумать, погадать, - сказала Ольга i вхопила його за руку, дуже здавила й потягла її до свого серця.

Її лице, гарне, як перша макiвка на городi, потяглося слiдком за рукою до його. Вiн подумав, як близько од його було щастя i як воно тепер стало од його далеко!

Тим часом на дорiжцi з'явилась якась немолода панiя. Ольга швидко покинула Радюкову руку й оступилась трохи од його. Вони обоє чули, як панiя наближалась, шелестiла одежею, як ступала ногами, чули кожний її ступiнь. Ольга знов втупила очi в зелений глибокий яр, де дзюркотiла з гори вода, збiгаючи ринвою мiж кущами та вербами пiд мiсток на шосi i в Днiпро. Вона нiби хотiла розпитать i вислухати пораду в тiєї тихої води, котра одним одна подавала голос серед тишi природи. Вона знов дивилась, як по шосi внизу нiби пересовувались люди, мов ляльки в вертепнiм театрi. А молодий Радюк все дививсь на чорний бiр, де то спахало полум'я сонця на вiкнах далекої церкви, то пригасало. Вже й та панiя пiшла собi давно, й шелестiння її ходи затихло, а вони обоє все дивились та дивились, неначе хотiли випитать в природи собi пораду. Радюк бачив, як згасло полум'я на вiкнах, як воно жеврiло на хрестi, потiм зачепилось на кiнчику хреста й тлiло, наче жарина, нiби якесь огняне око того чорного бору. Вiн все дивився на його, доки воно погасло, i думав, чи не хоче Ольга йти замiж за Кованька? Чи не має вона кого iншого на примiтi? I що станеться з ним, як вона одкинеться од його? I яка притичина могла б бути, коли вона любить його щиро, але про замiж i не думає.

Довго ще вони обоє стояли мовчки й думали. Ольга дивилась i нiчого не бачила. На кiлька год молодша за Радюка, вона була серцем на кiлька год старша за його. Вона вже вмiла одрiзнять в своєму серцi любов, а в своїй думцi - замiжнє життя, i не могла вже йти тудою, куди повело б її серце. Вона сказала неправду, що не думала про замiжнє життя: вона давно думала i вже думала зовсiм iнакше. Не такого чоловiка для себе, який був молодий Радюк, вона часто уявляла собi в своїй дiвочiй кiмнатцi i навiть ще в iнститутi. Перед нею стояв тепер Радюк, правда, гарний, i молодий, i моторний, але не блискучий своїми чинами, своєю вартiстю в громадянському життi.

На темний бiр спала ще чорнiша тiнь. На небi блиснула зiрка. Од Шато лились музичнi мелодiї; з-за дерева свиснула ракета, луснула й розсипалась м'ячиками всiх кольорiв веселки. В Шато шумiла гулянка. Проз Радюка й Ольгу пройшло багацько людей, цiлий веселий гурт. Кiлька осiб пролетiло верхом на конях. Все те перервало думу молодої пари. Вони обоє оглянулись на людей i помаленьку, мовчки, разом пiшли назад.

- Мабуть, батько турбується, дожидаючи нас, - тихо промовила Ольга.

- Мабуть, - одказав Радюк.

I мовчки вони йшли, мов тiнi. Дашкович сидiв на тiй самiй лавцi, де вони його покинули. Вони прийшли й сiли поруч з ним, а вiн i не подивився на їх та все щось думав. Коло його так багато людей i сiдало, i вставало, що вiн мав їх за якихсь стороннiх людей.

- Чи не час нам, тату, додому? - спитала Ольга в батька.

- О! чи ви вже тут? А я вас жду та жду.

- Ми вже давненько тут! Час нам додому. Мама нас, мабуть, давно жде.

I всi вони встали й пiшли через Шато.

Публiки в Шато було повнiсiнько. Здається, весь Київ хапався вдихнуть с себе останнiй раз тепле повiтря вмираючого лiта. На згiр'ї були наготовленi фейерверки. Але Ольга й Радюк i не думали зоставаться. Вони перейшли через Шато й попростували до брами. Нi Ольга, нi Радюк, нi Дашкович не чули навiть тiєї музики, що гримiла на весь садок, не бачили тих огнiв, що горiли на пригорках. За брамою Ольга почала прощаться з Радюком.