Iван Нечуй-Левицький - Хмари

- За честь свою, за честь свого народу й нацiональностi ми ладнi тричi вмерти! Ми не попустимо, щоб з нас хтось кепкував i глузував! Ми ненавидимо наших ворогiв туркiв за те, що вони гнiтили нас i потоптали нас ногами! - аж верещав серб, i його здоровi очища страшно блискали. Ввесь вiковiчний гнiт, вся ненависнiсть виявилась в тому дикому поглядi його очей.

- Ой, я боюсь! Який вiн став страшний! - промовила Ольга до Радюка.

- Який вiн гарний! - скажiть лучче; дивiться, яким огнем блищать його очi; яка палка його розмова! яке завзяття, яка свiжа сила! Отакий не пiддасться ворогам! - сказав Радюк.

В залi всi замовкли, тiльки дзвенiв голос палкого, аж трохи дикого серба. Професор стояв нi в сих нi в тих.

Тим часом Степанида Сидорiвна, побачивши, що крикливий студент так присiкався до її чоловiка, прожогом кинулась на помiч.

- Коли ви так поводитесь в моїм домi, то вибачайте на цiм словi!

Степанида наступала на серба так суворо, з такими блискучими очима, що вiн втихомирився й почав оступаться назад. До неї на помiч прийшла i Марта Сидорiвна.

Обидвi сестри так присiкались до молодого серба, що купа студентiв кругом його так i розсипалась по залi, неначе од куль з рушниць та гармат.

Кованько торкнув лiктем Радюка й промовив: "От комедiя! Ото є на що дивиться! Дивись, дивись, як той серб роз'ярився! А Дашкович! їй-богу, в його душа тепер аж труситься. Славна комедiя! Є чим натiшиться. Iй-богу, часом за поганшу платять грошi".

- Кованьку! перестань-бо дурiть по-школярськiй! - сказав йому Радюк пошептом.

Радюк похопився одiйти од Кованька, бо його брав острах, щоб вiн часом i справдi не встругнув якоїсь школярської штуки.

Тим часом гостi почали прощаться й вийшли з покоїв. Радюк зостався й довго ще балакав з Ольгою.

- Чи принести вам ще якихсь книжок? Тепер вийшли дуже гарнi книжки по природних науках.

Ользi дуже хотiлось сказати, щоб вiн бiльше не приносив їх, та вона того не сказала, i сам язик промовив, щоб вiн якнайшвидше приходив i принiс тi книжки.

Радюк попрощавсь i вийшов на вулицю. Надворi все дихало нiби маєм. Вода в Днiпрi лиснiла проти зоряного неба. Надворi було поночi. Але за Днiпром на берегах горiло багаття й освiчувало щогли байдакiв: то бiлоруси варили вечерю. I на плотах по Днiпрi скрiзь блищали вогнi й одбивалися в тихiй водi. Радюк вийшов до Владимирового пам'ятника, сiв на схiдцях сходiв i задумавсь. По другий бiк тих сходiв манячила чиясь темна постать в поставi задумливого чоловiка й гармонiзувала з тишею. Тиха торжественна картина великої рiчки, освiченої вогнем багаття й зоряним, одкинутим в водi небом, навела на його багато дум. Будуще життя з Ольгою так манило його щастям! Здавалось йому тiєю, нiби й мертвою, рiчкою, де нiби й замерла вода з зорями, але в тiй рiчцi було стiльки живоття пiд тихим покривалом ночi! Стiльки живоття було заховано од людського ока пiд темним небом, де в тишi й темрявi стукотiв пульс невичерпної сили природи!

Радюковi вперше прийшла думка об'явиться Ользi й заповiстить її про свою любов. Вiн трохи страхавсь Кованька. Йому здавалось, що Кованько недурно топче стежку до Ольги.

Вiн i гадки й думки не мав, що Ольга не згодиться дать йому слово i що його мрiї розлетяться марно, як туман од вiтру.

Забравши деякi книжки з гарними малюнками, Радюк побiг до Дашковичiв i застав дома саму матiр. Батька й Ольги не було вдома, вони пiшли на Хрещатик, на прогуляння. Покинувши книжки, Радюк побiг на Хрещатик, перебiг його од кiнця до кiнця, трохи не звалив з нiг кiлька панiв i дам i не знайшов Дашковича з дочкою. Вертаючись назад, вiн побачив чиєсь жовте лице. Мiж другими свiжими лицями те лице жовтiло, неначе стигла диня. Радюк впiзнав Дашковича. Швидко вiн угледiв i друге лице, молоде й свiже, як троянда: то була Ольга. Вiн привiтався до їх, i всi троє пiшли рядом. Радюк постерiг, що випала найлучча година об'явиться Ользi. Старий фiлософ не заважав нiтрiшки.

Вже наближався вечiр, i народ цiлою валкою прямував до Царського садка, де щовечора була гулянка. Осiнь була тепла й суха, i всi неначе хапко хапались нагуляться перед холодами.

- Ходiмо, тату, в Шато! - просила батька Ольга.

- Куди там менi, старому, дибать! Що я буду там робить?

- Будемо гулять. Ходiм-бо, таточку. Ви трошки провiтритесь i поздоровшаєте. Ми недовго там гулятимемо. Я покину й фейерверки задля вас.

Старий Дашкович мусив йти в Шато на прогуляння. Вже музики грали, а публiка ворушилась по долинi, як комашня. Тераса ресторану була обсипана людьми. Перебiгши Шато, Ольга з Радюком пiшла на гору на велику алею. Старий професор, слухняний, як дитина, мусив на старостi лiт лiзти за ними на гору. Ольга не йшла, а бiгцем бiгла пiд гору, так що батько слiдкував тiльки очима за її рожевою сукнею й ледве встигав йти пiдтюпцем. Вони вийшли на велику алею; Дашкович так i впав на лавку, засапавшись.