Iван Нечуй-Левицький - Хмари

- Ви б, панни, або заграли, або заспiвали нам, старим, а за вами, може б, заспiвали й паничi. Ольго! ти ж хазяйка. Починай! А за тобою, може, й другi насмiляться.

Ольга була весела. Вона тiльки що наговорилась з милим, надивилась зблизька на очi, на брови, наслухалась досхочу його мелодичного голосу. Вона пурхнула до рояля й почала перебирать веселi вальси й мазурки, а потiм, дивлячись просто Радюковi в очi, заспiвала: "Ой полину, полину - добувати талану!"

Ольга ще трохи пофантазiровала i встала. Катерини нiхто не просив, i кiлька хвилинок було в хатi зовсiм тихо. Її мати трохи вже сама не попросила її сiсти за рояль, як Кованько обернувся до Катерини й попросив її заграть.

Катерина встала й якось без енергiї перейшла залу до рояля. В її тихiй, длявiй ходi виявлялась й обида, i смуток. Вона сiла за рояль; смутний мiнорний акорд сам пiдбiг пiд руки, i з-пiд її пальцiв полилась смутна мелодiя, дуже не припадаюча до молодого вiку. В тих мелодiях не чути було нi надiї, нi любовi, нi веселостi.

- Яка гарна й смутна п'єса! - промовив Радюк, але не подивився на Катерину, та на Ольгу. То були першi слова Радюковi, що стосувались до Катерини. Вона почула, що тi слова вразили її в серце, але не щастям i надiєю, а нiби втратою надiї. Катерина трохи не заплакала й почала ще виразнiше виявлять в мелодiях своє невеселе почування. Її дума вся перелилась в мелодiї. Вона, не спиняючись, перейшла на українську думку й почала грати з душею. Катерина почула, що вона плаче в мелодiях, хоч не плаче слiзьми, i дала волю тим невидимим сльозам. Мелодiї лилися, неначе сльози, то iихо, то разом заливали всю залу й сповняли її. В трелях, здавалось, нiби тремтiло її серце, в тихих мiсцях вона нiби замирала, i знов виявлялись голоси плакучi то на вищих нотах, то на низьких, котрi гули i все стихали та стихали. Катерина знала, що вперше на вiку так грала, бо вперше на вiку постерегла, що не дано їй щастя-долi на землi безневинно, що її обминула доля. Вперше на вiку вона плакала молодою душею за втратою надiї на вище щастя на землi - на любов.

Всi заслухались i нiби очамрiли од музики, всi мовчали. Навiть Дашкович перестав фiлософствувать про слов'ян i промовив: "Як же гарно ти, Катерино, грала!" Катерина встала од рояля, тихою ходою одiйшла й сiла коло матерi. Вона сама засмутилась i всiх засмутила. Всi неначе щось думали й мовчали, бо не могли опам'ятаться од впливу тiєї музичної думки, того плачу безталанної дiвчини.

- Як ти засмутила нас своєю "Думкою"! - сказала Ольга, може, й не рада, що на її щасливе серце невесела мелодiя навела смуток i скаламутила почування першого щасливого кохання.

Вже було пiзно. Радюк почав прощаться, а за ним i Кованько. Марта Сидорiвна з дочкою пiшла додому слiдком за ними. Ольга зосталась з матiр'ю й довго дивилась на обидвi книжки роману, що лежали рядочком на столi.

- Котру книжку будеш читати? - спитала мати дочку.

- Оцю! - сказала Ольга, осмiхаючись, i прикрила рукою Радюкову книжку.

- I я так думала! Не знаю, як твiй батько думає?

- Для батька, здається, за все це - байдуже! - сказала Ольга, смiючись.

Тимчасом, як Ольга смiялась, Катеринi було зовсiм не до смiху. Вона вернулась додому й довго думала, сидячи за своїм роялем, її пальцi самi почали ту "Думку", котру вона недавно грала. Тi самi мелодiї викликали в її серцi те ж саме почування, тi самi думи, тiльки що передуманi. Вона любила щиро i знала, що любить без надiї, що для неї треба навiк забуть того, кого вона так дуже й щиро покохала, навiки задавити в серцi таке високе, таке миле щастя!

Довго грала Катерина, сидячи за роялем, i дала волю своїм сльозам. Батько її вже спав, мати вешталась у другiй кiмнатi. Вона одна на самотi награлась i наплакалась, бо не знала, чим вона винна, що доля не дала їй таких чорних брiв, таких блискучих очей, якi мала щаслива Ольга.

Тим часом почалися екзамени. Радюк думав, що його кохання буде заважать, i боявся, що не буде на екзаменах мати поспiху. Але вiн помиливсь. Нiколи вiн не почував в себе стiльки завзяття, стiльки охоти до науки!

Здавши дуже добре екзамени, Радюк думав зостаться в Києвi при унiверситетi. Але такого мiсця тодi не було. Радюк мусив напитувать собi мiсця в губернськiй канцелярiї. йому трапилось навiть добре мiсце; i в тiй сферi його ждала непогана кар'єра.

Напитавши мiсце, Радюк зараз-таки написав до батька. Вiн писав, що дорога скатертю стелиться перед ним, що доля його збирає колоски на багатiй нивi. Вiн згадував в листi й про Ольгу, хвалив її, не знаходив слiв, щоб похвалити її. Лист дихав таким щастям i такою любов'ю, то батько сам нiби вдруге почав жити минувшим, а мати аж заплакала на радощах.