Iван Нечуй-Левицький - Хмари

В Радюковому кружку товаришiв один Кованько не згоджувався з гадками й мрiями iнших. Вiн мав звичай трохи смiяться над усiм, за що розмовляли молодi студенти, зводив все поважне на легкий жарт, був зугарний у всьому зараз знайти комiчне, смiшне, повернувши його на якийсь смiшний бiк. Вiн був родом з самого Києва. Його батько був простий необтесаний купець, не дуже багатий; вiн мав свiй завод мила й лойовий свiчок, мав свою крамницю.

Кованько з усiх сьогочасних iдей вхопився до самих практичних i матерiальних. Все, що було вище од практики, од користi, всi вищi iдеї вiн вважав за непотрiбнi, за пустi. Вiн зрiс мiж середнiм київським мiщанством, де ще не втратилась народна мова й нацiональнiсть, але де не було тiєї народної поезiї, того пишного й симпатичного духу щиро народного, пiснi й думи українського села. Кованько не пристав щирим серцем до народностi й усе трохи глузував над тенденцiями Радюка й iнших товаришiв, бо не втямив їх.

Вся цiкавiсть Степанидиного язика нiчого не вдiяла.

Радюк сидiв мовчки. Кованько силкувався його зачепить i все говорив нiби сердито, навiть з злiстю.

- Чи не проповiдував пак вам Радюк яких-небудь дуже високих сьогочасних iдей? - спитав Кованько в Ольги, зачiпаючи Радюка.

- Нi, я не чула нiякого проповiдування, - одказала Ольга й засмiялась.

- Коли вiн вам не проповiдував, то, певно, швидко почне проповiдувать, щоб напутить вас. Я й знаю i вгадую, про що вiн буде проповiдувать! А хочете, щоб я сказав?

- Про мене! хоч i скажiть, - промовила Ольга.

- Менi здається, лучче будлi-що проповiдувать, нiж пiдiймать на смiх те, чого й сам добре не второпав, - сказав Радюк нiби до стiни або до дверей.

- Ну-бо! вставай i проповiдуй! Ольга Василiвна, мабуть, нiколи не чула в iнститутi таких апостолiв.

- В нас, в iнститутi, нiяких апостолiв не було! - одказала Ольга, смiючись.

Радюк ледве всидiв. Вiн був сам не свiй. йому чогось здалося, що Кованько вже жених Ольжин i без сорому глузує над ним. Тим часом Ольга простягла руку до двох романiв, що лежали рядком на столi, i взяла в руки той, що принiс Радюк. В Радюка ввесь смуток одiйшов од серця, i надiя знов засвiтилась в його душi.

- Коли хочете, то я вам скажу, про що буде Павло Антонович вам проповiдувать. Вiн казатиме вам, що вам треба служить в канцелярiї або вчиться в унiверситетi й зайнять потiм кафедру; що вам треба спiвать сiльських пiсень, вбираться в плахту, треба вивчиться грати на лiрi, котра повинна згодом стать на мiсце теперiшнiх фортеп'янiв.

- О, вибачайте! Я нiчого такого не чула од Павла Антоновича! - промовила Ольга.

- Потривайте, потривайте! Це ще не все! Радюк приноситиме вам юридичнi книжки, фiлософiю Гегеля, потiм буде три днi й три ночi поспiль товмачить про баштанника Ониська й його поезiю, а потiм буде намоторювать вас, щоб ви самi вивчились писать українськi вiршi.

Ольга й її мати смiялись.

- Я нiколи не писала вiршiв i, певно, не буду. Що це ви верзете, Кириле Петровичу? - сказала Ольга, смiючись.

Радюк ледве мiг усидiть на стiльцi. Переднiше, в кружку своїх товаришiв, вiн не дуже вважав на Кованьковi жарти, бо мав їх за жарти молодого веселого хлопця, ладного все життя i все обернути на жарт i на смiшки, щоб тiльки було з чого пореготаться. Але тепер, в домi поважного чоловiка й перед очима милої особи, йому тi жарти доходили до самого серця.

- Почекайте! Це ще й нiчого б! Але потiм Радюк буде намовлять вас одягтись в плахту, в мережану сорочку i взутись в червонi чоботи, бо вiн i сам одягається в свиту й кожух…

- Тобi й сорому нема! - тихо промовив Радюк. А Кованько, не вважаючи на те, знов протягував свою карикатуру - Чи ви пак знаєте, що нашi студенти тiльки й думають, як вони житимуть в курiнях на баштанах i як їх жiнки носитимуть їм обiди з дому, як вони будуть орать однiєю рукою, а другою книжку держать, а третьою писати докторськi дисертацiї…

- Бог зна що ви говорите! - сказала Степанида Сидорiвна. Їй стало шкода Радюка, над котрим так глузував Кованько, бо вона постерiгала причину того кепкування…

- Якби це ми були вдома, а не в гостях, то я б i тобi намалював твiй iдеал i твоє iдеальне життя на заводi, - сказав Радюк, - та нехай навпiсля. А твiй iдеал вийшов би, мабуть, не такий поетичний, хоч, може, й достоту такий смiшний.

Кованько замовк, неначе води в рот набрав. Щоб як-небудь перервать ту негарну розмову, мати попросила всiх до зали. Тiльки що вони всi ввiйшли в залу, Ольга одчинила рояль i, нi на кого не вважаючи, смiливо й голосно заспiвала українську пiсню: "Ой, полину, полину - добувати талану!" Та пiсня була одповiддю й протестом проти Кованькових жартiв. Кованько зараз зрозумiв це, бо замовк i задумавсь. Його великi губи закрили зуби, а повнi й довгi щоки аж одвисли вниз. Радюк наче ожив i повеселiшав. Вiн зрозумiв серцем, до чого стосувалась та пiсня, про котру нiхто Ольги й не просив, про котру нiхто й не згадував.