Iван Нечуй-Левицький - Хмари

"Сподiваюся, тату, що моя Ольга вишиє менi навiть таку мережану сорочку, яку ви бачили колись на менi", - писав син до батька.

Маючи Ольгу за свою наречену, Радюк почав марить про те, щоб подiлиться з нею добутим знанням. Перший час гарячого кохання вже минув. Йому здавалось, що любов, не слiпа, не животинна, а людська й розумна, повинна змiцниться чимсь трохи вищим, повинна одуховнитись однаковiстю поглядiв, пересвiдченнiв, рiвнiстю обох в науцi й розвитковi. Скiнчивши свої справи, Радюк зайшов до Ольги, щоб одiбрать од неї деякi свої книжки. Йому здавалось, що настав час однести для неї дещо краще од романiв. Вiн однiс Ользi наукову книжку. Радюк просив перечитать її до того дня, в котрий мали збираться до Дашковича студенти на вечiр.

Ольга розгорнула книжку й почала читати. Вона думала знайти там щось таке, що стосувалося б до її любовi. Читаючи романи й повiстi, вона все ставила себе на мiсце молодої героїнi, а Радюк доконечне займав мiсце молодого щасливого героя в її думках. Вона думала знайти щось таке й в тiй книжцi. Дуже легка мова й поетичний колорит трохи втягував її в читання. Перегорнувши кiлька лисгкiв, вона почала нудиться й згорнула книжку, позiхнувши двiчi разом.

Настав вечiр. Ольга знов розгорнула книжку й почала читаїи, але, не звикши до наукових книжок, вона швидко втомилась од напружування своєї голови. Та книжка пригадувала їй лекцiї, котрi огидли їй ще в iнститутi. Ольга позiхала, плющила очi так, що аж сльози виступили на її очах, i перестала розумiть, до чого все те стосувалось. А тим часом вона знала, що Радюк вже безпремiнно заговорить з нею про те капосне писання. Пригадуючи те, що прочитала, вона ледве згадувала п'яте через десяте й кинула книжку на стiл.

- Що буде, то буде, а вдруге читать не буду! - промовила голосно Ольга, позiхнувши. Коли це в кiмнату вбiгла Катерина i вхопила ту книжку, що лежала напохватi.

- Що це ти читаєш? - спитала Катерина.

- И сама не знаю, що читаю! Це менi накинув Радюк.

- Дай менi! i я прочитаю.

- Бери, голубко, читай, та й менi розкажеш i розтовмачиш, бо я стала така лiнива, що аж сама собi дивуюсь, - сказала Ольга.

Катерина вхопила книжку й побiгла додому. Вона зараз сiла й прочитала всю "од дошки до дошки".

Швидко настав i вечiр у Дашковича. Студентiв зiбралося мало, що аж Ольгу дуже вразило те, що на той вечiр зiбралось дуже мало студентiв, багато менше, нiж збиралось колись переднiше. Дашкович тепер постарiвся й дуже змiнивсь. Вiн тепер зовсiм звернув на iншу стежку й почав забувать свої Сегединцi, свiй народ, свою лiтературу й чогось вчепився до чистої науки та до слов'ян, неначе в їх було все щастя України, все щастя українського народу.

Тимчасом, як Дашкович балакав з студентами, котрi вже слухали його розмову бiльше якось офiцiально, щоб не скривдить професора, Радюк пiшов до Ольги й почав розмовлять з нею за ту книжку. Ольга почервонiла, як мак, i все одбувалась загальними фразами, хвалила гарний стиль, поетичнiсть писання, його правдивiсть i говорила все те, що може сказать кожний чоловiк, не читавши книжки, але знаючи, за що там написано. Радюк догадавсь, що вона або зовсiм не читала книжки, або тiльки переглядiла. Ольга так нудилась од тiєї розмови, що Радюк замовк i задумавсь. Тодi Катерина почала вмикуваться в їх розмову й заговорила дуже розумно. Радюк пiдвiв на неї очi. Катерина побачила, що його очi заблищали, дивились на неї прихильно, i душа її взрушилась, як птиця, пiд його поглядом. Вона так близько сидiла коло його! Його очi так близько свiтились коло її очей! А Радюк знов одхиливсь од неї й почав безперестану верзти Ользi ту нiсенiтницю, в котрiй так багато тями тiльки для того, хто її говорить або слухає. Радюк почув, що сила тiєї животинної любовi, котрої вiн так не поважав, тепер задля його стала вище од усякої iдеальної, духовної, високої любовi. Вiн почував, що в той час для його молодого серця сила чорних очей i свiжих уст була дужча од самої вищої просвiченої любовi, хоч би вона була любов'ю янголiв неба!

Тим часом мiж Дашковичем й одним палким чорнявим сербом почалась дуже цiкава спотичка. Дашкович якось ненароком зачепив нацiональну честь сербiв: не похвалив Сербiї. Опришкуватий серб так i спалахнув, як порох, i почав сливе репетувать.

- Ми не нiкчемнi! Ми не дурнi, хоч ми й побитi ворогами! Ми не оступимось од своєї нацiональностi нiзащо в свiтi! - репетував молодий палкий серб i схопився з мiсця.

Його очi нiби горiли; руки складались в кулаки. Вiн кричав та приступав все ближче до стола. Дашкович устав i собi й не знав, що й почать, викликавши таку мару.