Iван Нечуй-Левицький - Хмари

Тим часом трапилась несподiвана рiч. Радюковi принесли з пошти лист, а на листi зверху було написано батьковою рукою: "Дуже потрiбне". В його затрусились руки; вiн розламав печать й роздер конверт. Лист був од батька, й дуже коротенький. Батько, знать, не мав часу розводиться i, як було колись в переднiший час, наказати анекдотiв. Вiн писав, щоб син як можна мерщiй приїжджав в Жур-банi, бо мати заслабла несподiвано.

Радюк ледве встиг побiгти до Дашковичiв, щоб попрощаться. Вiн розказав причину несподiваного од'їзду й побачив, що Ольга була стурбована й неначе зажурилась. Вона говорила мало, але була ввiчлива, ласкава й щиро жалкувала, що стара мати занедужала. Радюк попросив у неi фотографiчну карточку; вона вийняла з свого альбому останню карточку й оддала йому. Дашковичi дуже ласкаво попрощались з ним i просили не забувать їх, як вiн щасливо повернеться до Києва.

Не довiдавшись нi про що од Ольги, смутний та журливий, Радюк покатав до Журбанiв. Осiнь була суха й погожа. Вiн не дуже довго забаривсь в дорозi й приїхав до батька дуже пiзно, трохи не опiвночi. Переступивши батькiвський порiг, вiн одразу засмутивсь: кругом дому I в домi було так тихо й мертво, що вiн подумав, чи не приїхав вже пiсля похорону!

Вступивши в прихожу, вiн почув важкий дух лiкарства й хатнього повiтря. Назустрiч йому вийшов батько в теплому халатi i в туфлях. Вiн ступав тихо, наче крадькома, обняв сина й гаряче, але тихiсiнько, не одриваючи губiв, тричi поцiлував його. Син повеселiшав: мати була жива. На лицi в батька не було видно тривоги людини, котра тiльки що оступилась од слабого без усякої надiї на одужання. Вiн був по-давньому бадьористий i не засмучений.

- Як мати? - тихо спитав син. - Чи є надiя на одужання?

- Слава богу, їй стало лучче. Буде жива. Вона тепер спить, - сказав старий Радюк на саме вухо синовi.

Син скинув чоботи в прихожiй, йому подали черевики, i вiн поза батьком пiшов до материної кiмнати. В кiмнатi в куточку на столi горiла лампа, прикрита абажуром. На лiжку лежала слаба й спала, важко дишучи, її блiде й схудле лице здавалось ще блiдiшим од чорної коси, котра обвивала високий лоб. Чорнi брови дуже виразно чорнiли на її блiдому, наче восковому, чолi в сутiнку. Радючка була така блiда, так схудла, що син не мiг вдержать слiз i заплакав.

Коло самого лiжка на стiльцi сидiла панiя Висока. Вона, не встаючи, подала Радюковi руку й дуже здавила його за пальцi. На панiї Високiй була ясно-зелена сукня, а шия була обмотана хусточкою ясного червоного кольору. Її жваве, веселе лице, моргаючi брови робили великий контраст з жовтим лицем недужої Радючки. Вона день i нiч доглядала слабої й не одходила од її постелi, подавала лiкарство, поправляла постiль. Невважаючи на те, що була втомлена, в таку пiзню, добу, вона весело кинула очима на молодого Радюка; її брови неначе привiтно заговорили. Говорить голосно вона не насмiлилась, щоб не розбудить слабої, але її брала нетерплячка, i вона почала розмовлять на мигах, розказувала руками, бровами, показувала пальцями i так розказала без слiв, як було важко для слабої, як стало їй легше, що батько й син не втерпiли й почали осмiхаться. Старий Радюк не видержав i почав одказувать їй на мигах, киваючи ротом i руками. Покивавши й поморгавши, вони всi троє навшпиньки вийшли з кiмнати, посадивши коло постелi стару бабу. Всi повеселiшали, бо сподiвались, що недужа одужає незабаром. Всi пiшли на другий, далекий кiнець дому й сiли за стiл вечерять.

- Спасибi тобi, сину, що ти приїхав! Мати так бажала тебе побачить, i тебе, i ту панну, що так тебе надить до себе, як ти писав до нас.

- Та панна ще не моя…

- А як вона смiє не буть вашою! - сказала панiя Висока. - Я не знаю, чи є в свiтi така панна, щоб дала вам гарбуза!

- Бувають усяковi панни, бо одним треба кохання, а другi часом i без того обходяться, - сказав тихо Радюк.

- Щоб без любовi та йти замiж! Оцього вже я в голову собi не вбгаю! Як я йшла за свого, капiтана, то не дивилась на воли та на корови, а на його чорнi брови.

- То на селах так буває, а в городах трохи iнакше часом буває, - промовив молодий Радюк, - бо в городах нема волiв, хоч корiв є доволi.

Батько почав розказувать синовi, як заслабла мати, як всi в домi поперелякувались, а панiя Висока все попереджала його й перебивала розмо'ву.

- Та цитьте-бо, панiє Висока! Нехай вже я розкажу!

- Бо ви не так розказуєте! Ще як я була в вас на усiкновення чесної глави, то я вгадувала, що буде недобре.

- Ба ви на усiкновення нiчого не вгадували. Ви тодi плели щось таке, що й купи не держалось.