Iван Нечуй-Левицький - Хмари

Всi в залi встали перед ними. Все зашумiло, а як вони сiли на канапi, поруч з хазяйкою, в залi разом стишилось, неначе всi готувались слухать якогось оракула.

Степанида Сидорiвна пiдвела до Турманшi Радюка й порекомендувала його. Вiн почував, що то велика честь задля його, бо Турманша осiдлала сухого, як ключка, носа своїми окулярами, задерла голову й роздивлялась на його, наче на картину. А її сестра маркiза й собi осiдлала таку саму провансальську ключку своїм пенсне й почала роздивляться на Радюка. Надивившись на його, вони засмiялись дуже ввiчливо. То був знак, що Радюк був вартий високої уваги. Одначе така висока честь дуже не сподобалась Радюковi. Вiн бачив, що його вивели на розглядини перед якимись маркiзами.

Радюк мусив сiсти перед столом проти Турманшi. Поплiч з ним сидiла Степанида Сидорiвна, свята та божа; бо здавалось, що вона так i вскочила б в очi Турманшi.

За матiр'ю, неначе пiд крилом її, сидiла, пригорнувшись, Ольга.

Всi мовчали. Турманша все кашляла сухим модним кашлем i неначе казала: "Ой, рятуйте! От-от умру в цiм поганенькiм домку, мiж якимись поганенькими провiнцiалами".

Розпитавши одно другого про здоров'я, всi так i звернули на погоду. I Турманша, i фiлософ так розвивали ту тему, неначе в їй було спасiння цiлої Європи. Розмова все обривалась. Маркiзи неначе привезли з собою пiд полою нудьгу та й випустили там серед зали. Всi сидiли поважно, позгортавши руки, й мовчали. Дехто промовляв слiвце, але воно якось зараз замирало.

Радюка брала досада, що якась стара ключка зiгнала веселiсть i позатулювала всiм роти. Вiн навiть розсердився й наваживсь розмовлять.

"Певно, щось невисоке, а любить бундючиться", - подумав Радюк i смiливо почав розпитувать Турманшу про iнститут: чи багато там iнституток, чи добре стоїть там наука, чи дорого коштує виховання кожної iнститутки.

- О! в нас в iнститутi дуже дорого коштує виховання: трохи не пiвтисячi карбованцiв за душу. Наш iнститут задля благородних i заможних.

- Ой, як дорого! На такi грошi можна б викохать п'ятеро дiтей не дуже благородних, - сказав Радюк.

- Зате ж ми даємо iнституткам все-все: i науку, i добру харч, i розкiшну обставу. В нас наука трохи дорога, але нiхто нiгде не знайде такої догоди, як у нас в iнститутi.

- А менi здається, що для науки й для людей було б лучче й догiднiше, якби наука була не така дорога. Менi здається, що для науки не потрiбно розкiшної мебелi, розкiшних зал, а потрiбно чогось зовсiм iншого, - сказав Радюк не дуже ласкавим тоном, бо вiн був злий на iнститут за Ольгу. Радюк мав звичай прямо говорить правду й не притакувать нiкому.

- Для простiших дiтей, може, й не потрiбно такої обстави й дорогого виховання, але благородних батькiв дiти зовсiм що iнше! - сказала Турман. - Що годиться для дiтей бiдного урядовця або там мiщанина, те не годиться зовсiм для дiтей панiв значнiших i заможних.

Радюка почала брать злiсть. Вiн почервонiв.

- Я сам людина середньої, навiть не самої нижчої верстви, але менi здається, що нам треба жiнок не таких, котрi не хотять i за холодну воду взяться i вчились не справдешньої науки, що розвиває паннiв нарiвнi з нами. Мої товаришi поженились на iнститутках. Але я бачу, що просвiти в їх нема; ще й до того голови їх напханi рутиною та французькими романами.

Турман ще зроду не чула такої шорсткої розмови, бо звикла слухать тiльки хвальбу своєму дiлу. Такi речi здались їй дуже неделiкатними. Вона замовкла й спустила очi додолу. Те ж саме зробила й її сестра. Обидвi вони були дуже зобиженi. Турман хотiла змiнить розмову. Вона осiдлала свою ключку й почала поглядать на Радюка.

- Вибачайте, що я вас спитаю… Ви часом не з черкесiв? - спитала Турман в Радюка.

- Я полтавський черкес, - одказав Радюк, смiючись.

- Скажiть! А я мала вас за черкеса, дивлячись на ваш профiль. В мого дядька, римського посла, був один урядовець з черкесiв, достоту такий, як ви! Я глянула на вас та й його згадала.

- Нi! не маю честi буть черкесом, - сказав Радюк. i знов усе повертав розмову на покинуту тему.

- Менi здається, що для жiнок треба таких самих шкiл, як i для нас. Нам не треба таких жiнок графинь! Нам не треба княгинь! Навiщо вони здалися нам? Чи для того, щоб вони тiльки позiровали в театральних ложах i розсипали тисячi карбованцiв з нашої кишенi? Женщина не квiтка в теплицi, котрою ми тiльки повиннi тiшиться! Женщина не зiрка на небi, котру ми тiльки повиннi поетизувать, складати про неї вiршi. I той не добрий чоловiк, що сiє та плодить таких графинь та княгинь.

Радюк прийшов в пафос i заговорив по-своєму: i одкрито, i смiливо, не вважаючи нi на кого. В його очi блиснули, може, й так, як у черкеса. Турман i маркiза здивувались. Вони вперше на вiку чули, що їм в вiчi таке говорять. Хазяйка так само побачила, що дiло дiється дуже не по-iнститутському, i почала заминать розмову.