Iван Нечуй-Левицький - Хмари

- Де це ви понабирались такого кашлю? Може, хто одчинив вiкно ввечерi? - бiдкався Воздвиженський.

- Кахи-кахи! - знов аж закашлялась Степанида Сидорiвна. Обидвi дами були здоровiсiнькi й ситi, навiть гладкi. У Марти Сидорiвни лице стало здорове, як кавун, а брови стали товстi, аж кудлатi, її ситi руки неначе понабрякали од ситi. Марта й Степанида вже добре-таки гладшали обидвi; товстi вола вже аж позвiшувались вниз. Кахикаючи, вони аж двигтiли, а їх товстi щоки трусились, неначе по їх ходила дрiбна хвиля. Ольга вгадала, де вони понабирались того кашлю, i скоса поглядала на обох, осмiхаючись сама до себе.

Родичi попрощались i почали розходитись. Катерина нiби через силу подала Ользi руку. Її рот скривився дуже косо, а очi дивились в той час у куток до фортеп'яна. Вона пiшла через залу, i здавалось, що її довга сукня засичала по пiдлозi.

- Кахи-кахи! - закашляла сухим кашлем Марта Сидорiвна, цiлуючись з сестрою й небогою.

- Кахи-кахи! - закашляла так само й Степанида Сидорiвна, прощаючись з ними.

I обидвi сестри, щiльно закутавшись у шалi, якраз так, як Турман, розiйшлись на обидва боки.

Зараз пiсля того вечора, пiсля тiєї п'ятницi, в Києвi скрiзь в вищих гостинних загомонiли за Радюка, бо в той час i не було за що в Києвi балакать. Радюк дався усiм на зуби. Розказувала про його Турманша всiм своїм знайомим; обносив його кафедральний протоєрей своїм знайомим; судила його лиса голова, одна сива голова, друга сива голова перед усiма знайомими. Такi слухи про Радюка пiшли ще й далi. До вищої властi долетiв один анонiмний лист, потiм другий i третiй, чим Київ дуже славний. В тих листах обписували Радюка як небезпечну людину, як "недоброзамiрного", котрий має на думцi розмiзчить церкву й державу, котрий заметився страшною пошестю з Парижа й Нiмеччини, котрого не можна пускать нi в школу, нi в канцелярiю, i що його було б варто вкинуть в тюрму таки зараз. Його потрiпували скрiзь по багатих салонах. До Радюка почали чiпляться… Вiн просився на вищу службу, але його не прийняли. Радюк мусив покинуть Київ на який час i знайшов собi службу в Петербурзi, маючи надiю вернуться в Київ.

Чимало минуло часу. Чимало втекло води у Днiпрi. Ольга швидко забула Радюка. Новi знайомi, усякi випадки знесли з її серця любов до Радюка. Вона почала зовсiм забувать про його, i на його мiсце в Дашковичевiй гостиннiй з'являлись вже новi особи… До Ольги присватувалось чимало женихiв, але всi вони були й не дуже багатi, i не дуже гарнi. Пiсля Радюка навiть Кованько об'явився Ользi й просив її руки. Але якось в один день Ольга з матiр'ю, йдучи проз його магазин, побачили, як вiн сам продавав лойовi свiчки, стоячи за прилавком. Другий раз вони поїхали до банi, а ту баню взяв на оренду Кованько, i, пiд впливом нових реальних iдей, часом сам стояв в конторцi й продавав бiлети. Раз якось Ольга з матiр'ю пiдступили до конторки за бiлетами i вгледiли там Кованька. Ольга трохи не згорiла од сорому й трохи не зомлiла. Вона зараз пiсля того написала до Кованька й дала йому гарбуза. Довго не траплявся їй такий жених, котрий пiдходив би й пiд її iдеал i припадав хоч трохи до вподоби.

Але раз якось влiтку Ольга з матiр'ю гуляла понад Днiпром на шосi. Пiсля дощу на шосi не було анi порошиночки! Днiпро стояв тихий i ясний, як дзеркало. На крутих горах зеленiло дерево, не ворушачи анi листочком! Подiл дрiмав i наче плавав на водi, одкидаючи в Днiпрi вершечки церков i дзвiниць. На горах коло Владимирового пам'ятника, в Царськiм садку, на шосi скрiзь сновигала публiка. Київ гуляв, дихав свiжим повiтрям. Ольга зайшла з матiр'ю по шосi далеченько. Вони обидвi стали на мiсточку, поспирались на залiзнi штахети й дивились, як чудовий мiст висiв над водою й одбивався в водi, як пароход тихо коливався серед Днiпра. Проз їх проходило багато людей, пролiтало по мосту багацько екiпажiв, i всi пани й паничi задивлялись на Ольгу. В лiтнiй сiрiй сукнi, повненьким своїм лицем, де блищали темнi очi, не втративши нi крапельки свого свiту й вогню, вона принаджувала очi всiх, грацiозно спираючись на гратки одним лiктем i ставши боком до Днiпра так, щоб її бачили всi прохожi.

По шосi катав екiпаж, скiльки було сили й прудкостi в коней! Конi бiгли, неначе поносили, порозкидавши голови на обидва боки й позгинавши дугами шиї. В екiпажi сидiв вiйськовий з полковницькими еполетами. Його повне лице було гордовите, i червонi губи надутi. З пихою кидав вiн очима на гуляючих дам, одкинувши назад голову. Ольга здалеки вгледiла його й повернулась вся до його. Вона його впiзнала. А полковник, тiльки що порiвнявся з ними, зирнув за неї оком i торкнув погонича. Той осадив назад баскi конi; конi неначе сiли й спинились. Полковник зiйшов з екiпажа й почав гулять. Вiн почав придивляться до Ольги. "Вона й не вона! - думав вiн, та все крутився то сюди, то туди. - Вона чи не вона та чорнява красуня! Здається, вона!" - думав вiн, та все гуляв, навiть став коло штахетiв, сперся i все поглядав на Ольжин чудовий профiль, на червонi, як калина, губи.