Ернест Хемінгуей: Райський сад

Дочитавши листа, Девід прочитав його ще раз. Йому ніколи раніше не траплялося читати листів від Кетрін, бо від того дня, коли вони познайомилися в барі паризького готелю «Крійон», і до самого вінчання в американській церкві на проспекті Хош вони бачилися щодня, і тепер, уже втретє перечитуючи цього першого її листа, він усвідомив, що вона й досі здатна зворушити — і таки зворушила — його.

Він сховав листа назад у кишеню, з'їв ще одну невеличку бокату рибинку в пряному соусі з білим вином і допив холодне пиво, що лишилося в пляшці. Потім пішов до кухні взяти скибку хліба, щоб вимочувати соус із довгастої бляшанки, та ще пляшку пива. Сьогодні він спробує працювати, і це йому майже напевне не вдасться. Надто багато було хвилювань, надто багато втрат, надто багато всього, і така істотна переміна в особистому житті, хоч би якою вона здавалася розумною і хоч би як усе спрощувала, давалась йому надзвичайно важко й болісно, а цей лист тільки поглиблював його біль.

«Та годі тобі, Берне,— подумав він, беручись до другої пляшки пива,— не гайнуй часу на розмірковування про те, як усе погано, бо ти й так це знаєш. Перед тобою три можливості: або спробувати пригадати знищені речі й написати їх наново, або почати щось зовсім нове, або писати далі ту трикляту повість. Отож зосередься й вибери найкращу з трьох. Ти ж завжди йшов на ризик, коли міг покластися на самого себе. «Ніколи не покладайся на жодну людську істоту»,— навчав тебе батько, а ти відказував: «Крім тебе». А він: «І на мене не треба, Деві, але на себе, міцнодухий малий поганцю, ти часом можеш узяти багато». Батько хотів сказати «бездушний», але його звичні до милосердної брехні уста вимовили так. А може, так він і думав. Де ж пак, не тіш себе облудою під пиво «Туборг». Отже, вибирай найпевніший шлях: починай нову річ і напиши її так добре, як тільки зможеш. І не забувай, що Маріті перепало не менше, ніж тобі. А може, й більше. Тож зважся. Вона шкодує за втраченим так само, як і ти».

Був уже полудень, коли Девід урешті облишив спроби щось написати. Перше речення він написав одразу ж, тільки-но прийшов до своєї робочої кімнати, але після того ніяк не міг посунутись далі. Він закреслив написане речення й почав наново — і знов ні з місця. Наступне речення ніяк не виходило, хоч він і тримав його в думці. Тоді він знову написав просте розповідне перше речення, але далі нічого на папір не йшло. Так минуло дві години — і все марно. Він міг написати лиш одне-єдине речення, та й те щоразу виходило надто спрощене й геть безбарвне. Чотири години Девід не здавався, аж поки зрозумів: уся його рішучість безсила проти того, що сталося. Визнавши це, але не змирившись, він згорнув і сховав зошит з покресленими рядками й пішов шукати Маріту.

Вона сиділа з книжкою на залитій сонцем терасі і, коли звела очі й побачила Девідове обличчя, запитала:

— Ні?

— Гірше, ніж ні.

— Зовсім нічого?

— Анічогісінько.

— Ходімо вип'ємо,— сказала вона.

— Гаразд,— мовив Девід.

Вони пішли до бару, й разом з ними туди ввібрався ясний день. Днина була гарна, як і вчора, а може, й краща, бо літо вже доходило кінця, і кожна тепла днина здавалася дарунком долі. «Не можна змарнувати такий день,— подумав Девід.— Треба провести його по змозі добре і з користю».

Він змішав два мартіні, налив у склянки, і обоє покуштували холодне, як лід, міцне питво.

— Ти правильно зробив, що зранку засів за роботу,— сказала Маріта.— Але більше сьогодні про неї не згадуймо.

— Гаразд,— мовив Девід.

Він присунув до себе пляшку із джином «Гордонс», вермут та посудину для змішування, налив крижаної води і, скориставшись своєю порожньою склянкою замість мензурки, почав відмірювати ще дві порції.

— Прегарний сьогодні день,— сказав він.— Що будемо робити?

— Їдьмо зараз купатися,— запропонувала Маріта.— Щоб не втратити сонечка.

— Добре,— мовив Девід.— То сказати мадам, що ми спізнимося до обіду?

— Вона приготувала нам холодні наїдки, щоб узяти із собою,— відказала Маріта.— Я подумала, що, мабуть, ти однаково захочеш поїхати, хай би як тобі працювалося.

— Розумно подумала,— мовив Девід.— Як там мадам?

— Ходить з підбитим оком,— відповіла Маріта.

— Та ти що!

Маріта засміялася.

Вони виїхали на дорогу, обігнули порослий соснами мис і, залишивши машину в плямистому затінку дерев, навантажені кошиком з наїдками та рюкзаком з пляжними речами, рушили стежкою, що вела вниз до бухточки між скель. Зі сходу повівав легкий вітрець, і, коли вони вийшли із сосняку, море здалося їм темно-синім. Прибережні скелі були червонясті, пісок лежав жовтими хвильками, а вода виявилася зблизька прозора-прозора і бурштиново яскріла над піщаним дном. Вони поставили кошик та рюкзак у тінь під найбільшим каменем, роздяглись, і Девід заліз на той високий камінь, збираючись стрибнути з нього у воду. Він стояв там, голий, засмаглий, освітлений сонцем, і дивився на море.